Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться як у Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами: «Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?
— Діду, — подав голос Вітько. — Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п'ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.
Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.
— Не треба нічого казати, — мовив він по довгій паузі. — Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.
— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько. — І наші теж. Я сам чув від Жили.
— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться...
— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?
Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.
— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут... — розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна... А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?
— Все може бути, — відказав дід Овсій.
— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її... А може, не відпускає?
— Все може бути, — повторив дід.
Вітько замовк. За хвилину озвався знову:
— Діду, а де Велес живе взимку?
— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.
— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?
Дідове зітхання було схоже на стогін.
— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це...
Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:
— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?
— Нежить у нього, сусідко, — поспішив втрутитися дід Овсій. — От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.
І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.
— Вареників хочеться, — сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія. — З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з'їв би.
— Вареники — це сила, — підтримав хлопця дід Овсій. — Я теж не відмовився б від макітерки.
— Будуть вам вареники, — пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.
Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже, вона чекала не лише свого брата.
Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.
— О, — здивовано сказала вона. — З'явився, не забарився... — Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!
— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.
Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.
— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька. — Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?
— Не бійся, вони нічого не знають, — заспокоїв його Вітько. — Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.
— Ну, тоді інша справа, — повеселішав Олешко і зіскочив з коня. — А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.
Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.
— Ну, розказуй, що виїздив, — поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.
— Майже нічого, — відказав Олешко і теж сів до столу. — Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні...
Добриня полегшено зітхнув.
— Отже, ще нікуди не пішли, — сказав він. — Це добре.
— Добре то воно, звісно, добре, — згодився і дід Овсій. — Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.
Читать дальше