Жанна Браун - Зорчина пісня

Водій зітхнув, спохмурнів. Дорога пішла рівна, вкочена, і він заклював носом.

— А ви лягайте й спіть,— порадила Зорка.

— Не можна, сестричко... війна.

Водій скинув картуза. Через лоба йому тягнувся червоний рубець.

Зорка поперхнулася шматком коржа. Водій скосив запалені очі на Зорку й натягнув картуза аж до брів.

— Це... це на війні? — чомусь пошепки запитала Зорка.

— На війні. Прикордонником був. Чула про таких?

— Ага. Я одну книжку читала. Тільки назву забула. Прикордонники біля стовпа стоять з гвинтівками.

— Саме так. З гвинтівками! — сказав водій і, ніби бажаючи змінити розмову, запитав: — А які в тебе діла на станції?

— Ніяких... — Зорка розгубилася і подивилася на водія з острахом. Ось візьме та й відвезе її назад.

— А навіщо їдеш? — здивувався водій.

— Одного знайомого побачити,— несподівано відповіла Зорка й сама здивувалася своїй винахідливості. Здивувалася й зраділа. Начальник добрий, він неодмінно допоможе їй відшукати Василя! — Там є такий начальник, станції начальник, — заспішила вона, несвідомо копіюючи мову хлопця в червоному залізничному кашкеті.

Водій зареготав і притьма загальмував біля приземкуватого дерев'яного барака, з вигляду схожого чи то на сарай, чи то на склад.

— Приїхали. Далі мені ходу немає. Тобі куди?

— А вам?

— Мені в інший бік. Розвантажуватись. Ну, бувай. Вокзал трішки далі. Якщо впораєшся швидко, то приходь сюди.

Я незабаром їхатиму назад.

Залізничні колії були густо забиті товарними поїздами та ешелонами з евакуйованими. Біля вагонів товпились усілякі люди. Впевненими кроками проходили військові. Вовтузилися жінки, шастали діти. Тут же йшла жвава торгівля. Евакуйовані міняли на харчі костюми, сукні, взуття...

Зорка зупинилася розгублена, спантеличена вигуками, сльозами, пахощами їжі. Біля неї, затиснувши ногами відро з вареною картоплею, торгувалася з хлопцем стара казашка.

Вони смикали з рук одне одного чоловічу сорочку й діловито сварилися.

Парубок веселий, рудуватий, чимось схожий на Василя. Згадавши про Василя, Зорка засумувала. Що ж тепер діяти? Куди йти? Може, й справді до начальника? А коли він розгнівається й відвезе її в дитячий будинок?

Зорка вибралася з натовпу.

Неподалік розвантажували санітарний. Там снували люди в білих халатах. Біля критих машин з червоними хрестами просто на землі рядами стояли ноші.

Зорка зраділа. Ось тут вона вже напевне дізнається про госпіталь. Вона зазирнула в останній вагон.

— Ти що тут загубила? — гримнув на неї літній санітар у жовтому халаті поверх ватянки.— Ану, геть! Не плутайся під ногами.

Зорка скотилася східцями додолу, і в цю мить із вагона винесли ноші. На ношах лежала людина із заплющеними очима.

Зорка злякано відступила й мало не наштовхнулася на довгого, як тичка, військового, поруч якого, нервово бгаючи поясок халата, дріботіла молода жінка.

— Зрозумійте, товаришу начальник,— мало не плачучи, благала вона,— госпіталь не гумовий: жовтень кінчається, ми не можемо тримати поранених у неопалюваних приміщеннях...

Зорка стала як укопана. Госпіталь? Тут! Вона підбігла до санітара в жовтому халаті й смикнула його за рукав:

— Дядечку, а де госпіталь?

— У селищі, де ж йому ще бути? — здивовано сказав санітар.

Госпіталь розмістився в колишніх казармах козацького полку. Двоповерхову муровану будівлю оточували з усіх боків дерева. Вітер зривав сухе листя і кидав на кам'яні доріжки, мощені різнокольоровою брущаткою. По саду тинялися люди в білих штанях і сірих халатах. Кілька чоловік, обіперши на спинки лав милиці, стукали камінчиками доміно.

У вестибюлі дівчина-санітарка мила підлогу. Терла дошки залізною скребачкою, щедро поливала окропом із чайника. Дівчина морщилася, відвертаючись од гарячої пари. Під ногами в неї розпливалися чорні калюжі, хлюпотіла багнюка.

— Тітонько! — покликала Зорка. — Тітонько! Мені Василя потрібно, він поранений...

Дівчина викрутила ганчірку й кинула Зорці під ноги. Ганчірка впала в калюжу, аж бризки полетіли.

— Витирай ноги!

— Тітонько, мені потрібно Василя. Ви медсестра?

Санітарка стулила губи, набрала поважного вигляду й одразу стала старшою.

— Пройдіть на чисту середину підлоги, — поважно мовила вона. — Я не можу з вами посеред калюжі розмовляти.

Зорка старанно витерла брудні черевики й пострибала, як горобець, бочком, на чисте місце. З ближньої палати вийшов на милицях поранений.