Жанна Браун - Зорчина пісня

— Дисципліною! — дружно відповіли діти.

Микола Іванович нахилив голову й посміхнувся.

Діти почали розходитися по класах. І тут, уперше за весь час Зорчиного життя в дитячому будинку, дівчаток роз'єднали. Наталя пішла в шостий клас, Анка — до п'ятого, а Галка й Ніна Лапіна — в четвертий. Зорка, не роздумуючи, рушила слідом за Галкою.

Біля дверей четвертого класу Зорку зупинив Кузьмін:

— Будницька, а ти куди прямуєш?

— Я? Я з ними.

— Тобто як це з ними? Тобі ж потрібно в третій.

— Ну то й що... А я з Галею хочу... ми разом,— Зорка благально подивилася на старшого вихователя,— будьте ласкаві, Степане Федоровичу, хай я з ними буду!

Кузьмін зареготав. Дивлячись на нього, зареготала й Зорка.

— Ох, Будницька, біда мені з тобою...

З класу визирнула вчителька:

— В чому річ? Ви заважаєте заняттям.

Кузьмін перестав сміятися.

Зорка, усміхаючись, з нетерпінням чекала, коли Кузьмін дозволить їй іти в клас до Галки.

— Іди-но в свій клас, Будницька. Що? Не чую...

— Ну, я вас дуже прошу,— ослаблим голосом сказала Зорка.

— Щось я, Будницька, не збагну, чи ти насправді така дурна, чи прикидаєшся? Гайда у свій клас, і щоб я більше тебе не чув!

— Не піду, і край! — вигукнула Зорка.

— То ось як ти заговорила?! Ну, начувайся, я тобі покажу! Я тобі всі твої коники, власне кажучи, пригадаю!

Кузьмін схопив Зорку за комір і потягнув по коридору. Зорка відчайдушно борсалася, намагаючись вирватись. Образа й злість переповнювали її. Вона вивернулася і вкусила Кузьміна за руку. Кузьмін скрикнув, розтулив пальці, Зорка впала, схопилася і відскочила вбік.

— І будь ласка! Мені байдуже!

Вона вибігла на вулицю, Кузьмін щось кричав їй услід, але Зорка, не слухаючи, мчала дорогою, чалапаючи по калюжах. У вухах їй гуло, сльози заступали очі.

Нехай усі на неї! Ніхто їй не потрібен! Ще за комір тягне, теж знайшовся! Крага нещасний! А що вона таке вчинила? Шкода йому, чи що? А Галка теж гарна, пішла собі й лишила її саму. То й нехай, якщо вона нікому не потрібна, хай собі живуть як хочуть, вона й без них обійдеться! «Ось візьму й зовсім утечу. До Василя. От зараз утечу!»

Думка про втечу сподобалася Зорці. Всі образи, й Кузьмін заодно, вмент вилетіли з голови. Мовби їх і не було. Зорка полегшено висякалась, витерла сльози і, стрибаючи через калюжі, подалася в той бік, звідки, приглушені відстанню, долинали гудки паровозів.

«Добре придумала!» — раділа Зорка. Ось зараз вона сяде на поїзд і приїде до Василя. На станціях завше багато солдатів, вони напевне знають, де госпіталь. Потім вони разом з Василем поїдуть на фронт, битимуть фашистів або ходитимуть у розвідку...

А коли закінчиться війна, поїдуть до бабусі. Й тато приїде, і мама, і брат... Усі разом зберуться. Нехай тоді Крага тільки поткнеться! Ось лише Колю-Ваню шкода... й Сашка. Коля-Ваня буде прикро вражений, а йому не можна хвилюватися... І все це через Крагу ненависного...

Вона вибігла на шлях, по якому йшли до станції машини. Купами пухнастого снігу лежала в кузовах бавовна, накрита зверху від дощу й вітру брезентом. Машини бігли довгою низкою, похитуючись на вибоях. На бортах машин червоні смуги тканини: «Все для фронту! Все для перемоги!» і ще: «Ворога буде розбито — перемога буде за нами!»

Обіч шляху стояла жінка з кошиком. Ось вона підвела руку. Одна з машин загальмувала.

— Підвези до станції, синку! — гукнула жінка водієві й полізла в кабіну.

Зорка стала на те саме місце, де стояла жінка, й теж підняла руку. Але машини проїжджали мимо. Тоді вона почала гукати:

— Дядечку! Дядечку!

Нарешті! Водій виглянув з кабіни, подивився на Зорку втомленими, червоними очима.

— Чого кричиш? — прохрипів він.

— Дядечку, візьміть до станції... — попрохала Зорка.

В кабіні було тепло. Пахло розпеченим залізом і ще чимось запаморочливим і приємним. Зорку розморило, хилило на сон. Вона завовтузилася на сидінні, вмощуючись зручніше.

— Дядечку, а далеко ще?

— Далеченько. Ти що, нетутешня?

— Ні, ми тільки-но приїхали з дитячим будинком, — охоче сказала Зорка й схопилась. Проговорилася! Тепер водій про все здогадається і відвезе назад, у дитячий будинок.

Але водій не догадався. Відчинив дверцята маленької скриньки коло керма й дістав шматочок коржа.

— На, поїж...

Зорці у грудях аж запекло. Вона витерла руки об пелену плаття, відломила половину, решту простягнула водієві.

— Їж усе... В мене, розумієш, у горлі сохне. Квасу б зараз холодненького. — Він перехопив баранку вище. Машина затрусилася, заметляла, об'їжджаючи вибоїну.— Ох, рідна матінко, так хочеться спатоньки. Був би час, ліг та виспався б...