Оксана Лущевська - Інший дім

Згодом стало трохи тихіше. Я знаю, Поля, як і я, розуміла, що сподіватися на те, що батьки помиряться, було марно. Надто велика відстань була між ними. І в прямому, і в переносному значенні.

— Ну що? — перепитали ми, коли тато відчинив двері.

— Йди, Полю, вона щось там тобі хотіла наказати: про речі, про документи...

— А я?

— Ти, Тьомо, теж піди поговори з м... мм... матір... мамою.

Мама не поверталася до розмови про синець і про інші події. Та ми бачили, що в її очах бриніли сльози.

— Все буде добре, — це перше, що промовила вона. — Полю, ти зараз до нас, бо вже маєш візу, а потім, Тьомо, — вона хотіла усміхнутися до мене, а натомість скривилася, — ми всі до тебе. Хоча не відразу з Полею, ні. Але трошки згодом. Ага?

— Не переживай, мам, — мені стало її шкода. Вона була дуже виснажена цією розмовою.

— То що, збирайся, пташко Полю? Тьомо, допоможи їй, — мама продовжувала кривити губи, я знав, що коли ми припинимо розмовляти, вона залишиться зі своїми почуттями сама. Знав, що вона не розкаже Едові про все це. — Давайте, збирайтеся, збирайтеся... Цілую, пташки, — мама вимкнулася.

Поля дивилася в стелю.

— Полю, чуєш, кажуть, коли чогось дуже хочеться, то воно збувається, — я пригорнув її. — Але я переконався, що коли чогось не хочеш, то воно теж збувається. От ти хотіла полетіти до мами, Поль?

— Угу.

— А я ні.

— Ні? Зовсім ні?!

— Трохи ні.

— Як це «трохи ні»? Ти за нею не скучив?

— Скучив.

— То як це — трохи?

— Мені не хотілося лишати все...

— Аліну? — перебила Поля.

— Ну, — я не міг не погодитися.

— Та й гра скоро, Поль, — продовжив я. — Треба віді­гратися, га?

— Мабуть.

Поля взяла коробку з листівками, почала перекладати їх одна на одну.

— Ти ні крихти не жалкуєш, що не побачиш все це?

Сестра по черзі підіймала листівки з краєвидами Піттсбурга: широчезний музей імені Ендрю Карнегі, бібліотека з невеличкими шовковицями біля входу, музей «короля» поп-арту Енді Воргола, куполоподібний ботанічний сад, панорама університету Піт­тсбурга, гостроноса Кафедра Науки... І купа динозаврів! Мама навіть навмисне надіслала нам листівки, які колись зібрав Ед. 2003 року до Піттсбурга привозили колекцію зі ста динозаврів. Яких тільки видів не повигадували!... Урбаністичний динозавр, помальований графіті; динозавр, зроблений із сміттєвих відходів; динозавр у костюмі вболівальників футбольної команди «Стілерс»; навіть динозавр у костюмі дантиста... Ед не зібрав колекцію зі ста, але йому вдалося сфотографувати близько сімдесяти.

— Не жалкуєш? — Поля перебирала листівки по другому колу.

— Трішечки, — усміхнувся я. — Ти повернешся і все мені розкажеш.

30 Трав, 2011

На канікули

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Дівчата і хлопці! Хоча відповідають мені тільки дівчата. Хлопці, чи ви читаєте мій блог? Я не знаю, чи буду писати сюди протягом кількох тижнів. Сьогодні кінець чверті. Нарешті! Вітаю всіх!

Знаєте, мені здалося, що в школі всі довідалися про те, що зі мною трапилося. Не питайте — не скажу. Бо навіть якщо вони довідалися, то однак мовчали. Всі поважають мого брата.

Та до теми... Дяки Mili-lili, що ти розказала мені, як перша наважилася підійти до свого теперішнього хлопця. Я думаю, що ти дуже смілива. Не знаю, чи я на таке здатна. Взяти — і підійти. Запросити на побачення. Не знаю. Це якось дуже сміливо. Хоча, може, я би й хотіла... Утім, коли я його побачу?

Tina_12, ти кажеш, що варто залишатися собою, коли йдеться про хлопців і не тільки. Я теж так думаю. Та тут є одна проблема — я буваю різною. Інколи я боягузка, інколи — смілива. Інколи не можу зібратися з думками, все забуваю, а часом — рішуча. Інколи зі страху осоромитися я кажу неправду. А часом буваю дуже прямолінійною. Мабуть, мені треба визначитися зі своїми рисами характеру. І сприймати їх за належне. Як гадаєш? Та як же залишатися собою в такій ситуації? Оце ще задачка.

Тепер навіть не знаю... Але, що гадати? Я того хлопця ще довго не побачу. Якщо побачу взагалі, власне. Що, як він кудись переїде, доки я повернуся? Що, як він зовсім не живе в нашому районі? Що, як просто у когось гостював?

А що ви збираєтесь робити на канікулах? Пишіть.

Ка-ні-ку-ли!!!

Ми з батьком зібралися проводжати Полю.

Вона спакувала речі ще звечора, і тепер її червона, туго набита валіза, велика, як тумбочка, ледь поміщалася між диваном і журнальним столиком.

Ми чекали на таксі. Ось-ось мали виходити. Ми були готові, навіть взулися, щоб не гаяти часу. Тато помітно переживав за Полю. Від напруги він, як зав­жди, увімкнув телевізор.