Джойс Кері - Улюбленець слави

Але Том відштовхнув мою руку і сказав, карбуючи кожне слово й дивлячись на Честера з тим запеклим виглядом, який я так часто помічала в Джімові, коли на нього раптом «находило»:

— Я сказав, що брешеш ти сам.— І, розпалюючись ще дужче (так буває з людьми, коли сварка враз спалахує), повторив:— Брешеш, брешеш, і сам знаєш, що ти брешеш, безсовісно брешеш...

Честер зайшовся рум'янцем, і я бачила, що він остаточно втратив самовладання,— я вже казала, навіть тінь сумніву щодо його чесності була йому нестерпна. Це дуже типово для політиків (і для законників, що, власне, одне і те ж — і першим, і другим доводиться «створювати прецедент»),— вони неодмінно сердяться, коли хто-небудь звинуватить їх в обмані чи брехні. Причому сердяться не лише ті, хто насправді махлює, а й бездоганно чесні люди. Отож Честер з його надто хворобливим сумлінням, мабуть, брав усе надто близько до серця. І вбачав образу навіть там, де про неї не було й гадки.

Я застережливо похитала головою, даючи йому зрозуміти, що хлопчик не при тямі й сам не зна, що меле. Однак, перехопивши мій погляд, Том промовив тим самим крижаним голосом:

— І не треба хитати головою, мамо, ти ж сама про це не раз говорила.

— Боже мій, Томе, які дурниці! Що ти верзеш? — Честер вирячив на мене здивовані очі, і я раптом відчула, що в мене затремтіли коліна.— Дуже погано, хлопчику, з твого боку,— молоти казна що.

Я злякалась, подумавши, що Том міг випадково почути, як тітонька Леттер у моїй присутності іронізувала над монологами Честера. Адже ніколи не знаєш, що чотирнадцятирічний хлопчина, хай навіть такий розвинений, зрозуміє правильно, а що — ні. Та перш ніж я встигла щось додати, Том сказав:

— Отже, ти теж брешеш. Все в цьому домі — брехня.

І, остаточно втративши над собою контроль (так дитина починає знущатися над твариною,— котом чи собакою,— спершу незлобиво, для проби, просто подивитися, що з того вийде, далі помалу-малу скаженіє і може забити тварину до смерті), він відкинув ковдру, і, зіскочивши з ліжка, метнувся до дверей; на щастя, Честер його затримав.

На ту хвилю Честер уже взяв себе в руки. Він звик добре триматися на бурхливих зібраннях перед розгніваною юрбою ворогів, і цей досвід, очевидно, зараз йому згодився. І він якомога м'якше сказав:

— Знаєш, що я думаю, Томе? Лягай краще спати, а то наговориш іще якихось дурниць.

— Це не дурниці, а правда.

Тоді Честер повернувся до мене:

— Ти, Ніно, як завжди, маєш рацію. У хлопчика поганий вигляд. В його віці дуже шкідливо лягати так пізно.

І він вийшов з кімнати. То був справді мудрий крок. Не уявляю собі, що можна було б зробити розважнішого. Ніколи ще Честерів здоровий глузд і його тактовність не вражали мене до такої міри.

65

Але тільки-но Честер вийшов, Том знову підхопився й побіг до дверей,— як був, у піжамі; і, мабуть, втік би, якби я не схопила його за плечі. Він виривався, але я міцно тримала його. Хлопчик був як шалений і весь час повторював:

— Пусти мене! Я не можу залишатись! Я не можу тут залишатись! Я все одно втечу!

— Куди ж ти підеш проти ночі?

— До тітоньки... або до дядька Джіма.

(Джім саме приїхав у відпустку й пропадав на полюванні у Бакфілді).

— Але, Томе, татові буде дуже боляче, якщо ти втечеш. Хіба так можна? Адже ти знаєш, як він тебе любить!

— Все це брехня! Тут усе — брехня!

Але він уже не так пручався, і мені вистачило сил (Том був дуже тендітний і маленький як на свої роки) взяти його на руки й віднести в ліжко. Накриваючи його ковдрою, я зробила спробу пояснити йому, як це несправедливо — звинувачувати батька у неправді; а коли Том має на увазі його промови, то просто смішно називати їх брехливими. Не протестує ж він, коли я кажу Боллові (хлопчина, якого ми недавно найняли ключарем) відповісти, що мене немає вдома.

— Це різні речі... Але тепер мені все одно.

— Ти ж не називаєш усіх адвокатів брехунами, коли вони намагаються будь-що переконати судців у невинності вбивці.

— І що з того?

— Нічого. Але, слово честі, недобре було з твого боку заявляти, що тато каже неправду.

— Так, я знаю... Але не про це йдеться,— він чи то схлипнув, чи то глибоко зітхнув.

Вигляд у нього був такий сердешний, що я обняла його й поцілувала.

— А про що ж? Про що, Томе? Скажи мені.

— Сам не знаю... Він не може... не дає... не дає людині спокою.

Я сказала, що це не так,— Честер дає йому велику свободу. І він знову погодився.

— А якщо він тривожиться за тебе й хоче, щоб ти виріс гарною та правдивою людиною, то це лише зайвий раз свідчить про його доброту.