Джойс Кері - Улюбленець слави

— Цілком з тобою згоден. Саме тому я й кажу: треба, щоб усі діти вчилися в однакових школах.

— Не заперечую, Честере, хай вчаться в однакових, але — в закритих. Я просто не хочу, щоб Том почував себе гіршим за інших.

— Інакше кажучи, ти прагнеш зробити з нього сноба, бо всі ці твої «інші» — теж сноби. Ні-ні, я категорично проти.

— Я шаную твої погляди, Честере, ти маєш рацію.

— Тоді про що ж ми сперечаємося?— він здивовано глянув на мене.

— Та мені здається, що і я маю рацію.

— Не можемо ж ми водночас мати рацію обоє — і ти, і я?

— Не знаю, але це справді так.

Якусь мить Честер мовчки вивчав мене, а потім почервонів і сердито заперечив:

— Ні, твоя позиція вкрай хибна.— Він заходив по кімнаті.— Я не можу, розумієш, не можу на це погодитися, як би ти цього не бажала! То було б зрадою всіх тих принципів, які я обстоюю. Адже йдеться про душу хлопчика!

— Саме так! І лише тому я...

— Даруй,— спинив він мене таким тоном, ніби я дозволила собі блюзнірство,— це надто складне питання... Тут я не можу йти ні на які компроміси. Йдеться не конкретно про Істборо. Забудь про всі ті так звані закриті школи назавжди!

І коли я спробувала заперечити, він підняв руку з таким виглядом, ніби намагався втихомирити скандаліста, що хуліганить у церкві, й відрубав:

— Облиш, Ніно! Хіба ти не розумієш, я не можу нічого тут змінити? Моє рішення остаточне!

Суперечку ускладнювало й те, що саме на ту пору (слушний час виявився дуже неслушним) ми не могли розійтися по різних кімнатах (а про замирення не могло бути й мови), тож ми, лежачи в одному ліжку, силкувалися принаймні не торкатися одне одного. Посередині, де ми звичайно лежали, у матраці утворилася заглибина,— і мені доводилося, відсунувшись на край ліжка, мало не триматися за нього, щоб не скотитися до Честера. Тієї ночі ми обоє не спали, і, побачивши вранці у нього під очима синці, почувши, як підкреслено обережно він причиняє за собою двері до туалетної кімнати,— аби показати, що от, мовляв, хоч я й провинна, він однаково рахується зі мною,— я й справді відчула себе провинною.

Відтоді він і слухати не хотів про школу. Я бачила, як міцно тримається він за свої принципи. І то були цілком пристойні принципи. З його «політичного» погляду він, безумовно, мав слушність. Але, з іншого боку, я була переконана й у своїй правоті. Цілком зрозуміло, коли обидві сторони мають слушність, вони сваряться. Ось приклад: одна моя родичка вийшла заміж за Леттера, який надуживав алкоголем і погано поводився з нею. До того ж у них не було дітей, а вона просто марила дітьми. І вона пішла від нього до іншого. Та чоловік не схотів дати їй розлучення, її діти вважалися позашлюбними, родина коханця намагалася їх роз'єднати, і вони обоє не мали щастя. А винуватити було нікого,— кожен з них по-своєму мав слушність. Просто у них були різні принципи. Ось чому мене так збентежила ця сварка з Честером.

57

Як і слід було чекати, звістку про те, що Том не вчитиметься в Істборо, Леттери сприйняли надзвичайно бурхливо. Тітоньці, Бобові, Слептонам та всім іншим, і передусім Джімові, здавалося, що не віддати Тома до «кращої» школи ганебно й підло, і що все це має вигляд політиканської помсти.

Гадаю, Честер не дуже уявляв собі можливу реакцію моєї родини, бо йому й на думку не спадало, що такі люди як тітонька та Джім, Боб та Слептон теж мають свої дуже тверді й глибоко вкорінені погляди на «душу» (хоч вони ніколи й не говорили на цю тему) і вважають, що у людей на зразок Гулда й навіть Честера (хоч вони, може, в тому й не винні)— не душі, а мізерні душиці,— брудні, підлі й схильні у всьому вбачати підступний задум.

Джім, дізнавшись про Честерові рішення від тітоньки, прислав мені з Африки — вперше за півтора року — сердитого листа, де писав, що за відсутність у Тома пристойної освіти нестиму відповідальність я. Дивно й інше (бо досі Томова доля його майже не обходила): він написав кузенові Вілфреду, питаючись, чи можна йому повернутися до Англії. Звісно, тут був натяк на те, щоб той віддав його борги, передусім «борги честі», сплатити які Честер зумисне відмовився, аби закрити Джімові шлях додому (принаймні так ми гадали).

На той час Джім відбув в Африці вже цілих два роки — і розкошував, як міг, втішаючись життям. Скаржився він лише на одне,— що йому ніде грати в поло, бо там, бач, навіть не було для нього спеціального майданчика. Засмучувало його й те, що дуже рідко вдавалося вполювати великого звіра.

Його застава називалася Датчінлуга, а плем'я, підвладне Джімові, звалося луга. Тубільці носили на тілі лише сплетений з трави кошичок, що нагадував наперсток. Були вони канібали, проте їли тільки людей з інших племен і їздили верхи на поні без сідла. Джім похвалявся, що «ніколи не бачив таких гарних хлопців» і що «скільки б там не базікали пани професори про європейську цивілізацію, на цих землях своя цивілізація і своє життя, щасливіше, ніж у всіх професорів разом узятих».