Якось увечері, коли ми сиділи у вітальні, він раптом присікався до мене:
— Отже, сер Роберт хотів би зробити капітана своїм управителем?
Він страшенно радів, коли йому вдавалося приголомшити мене своєю поінформованістю; у такий спосіб йому хотілося показати, яка то небезпечна річ — замишляти проти нього щось лихе. Цього разу він і справді заскочив мене зненацька. Я вся зайнялася як маків цвіт й відповіла вельми роздратованим тоном:
— Це тобі Бутем розповів? Я бачила, як він підслуховував біля телефону.
Тепер уже Честерові довелося пекти раків, він спалахнув і неабияк розсердився:
— Вибач,— процідив він,— я ж не міг знати, що в тебе завелися секрети від мене.
— Боже, які секрети! — заперечила я.— Звичайна річ! Просто ми з Бобом хочемо нарешті прилаштувати Джіма.
— У Бакфілді!.. А я гадав, серові Роберту потрібен досвідчений управитель.
— То ж бо й воно! А у Джіма нема ні крихти досвіду!
Тут Честер ізнову напосівся на мене:
— Щось надто часто сер Роберт почав приїздити до міста радитися з тобою.
— Та я не бачила його вже кілька тижнів!
І почервоніла по тих словах ще дужче, бо сказала неправду, і це було мені неприємно. Більше того, Честер теж знав, що це неправда.
— Даруй,— кинув він,— але мені сказали, що він заходив до нас у понеділок, саме як я був у парламенті.
Мені лишилося тільки вдати, ніби це вискочило мені з пам'яті.
Я й сама не знаю, для чого мені знадобилася ця непотрібна й до певної міри небезпечна брехня. Пригадую, якось нас із Джімом застукали в корабельні, куди ми залізли подивитися на нову шхуну (ми тоді плекали план завести власну шхуну, коли підростемо), і Джім, котрий взагалі ніколи не брехав, одразу ж вигадав якусь неймовірну історію (ніби ми заблукали, шукаючи собаку), а я його палко підтримала. Коли помічаєш, що за тобою стежать і постійно в чомусь підозрюють, мимоволі починаєш говорити неправду. Очевидно, причина в інстинктивному протесті людини проти зазіхань на її свободу. І, щиро кажучи, мені тепер доводилось дуже стежити за собою, щоб зайве не дурити Честера на кожному кроці.
Я умовила Боба не ходити до нас, бо Честер ставився до нього зневажливо, а я не могла змиритися з тим, що таку добру й щиру людину, як Боб, зневажає такий крутій, як мій чоловік. Ще тоді як Боб відвідав нас уперше (коли прийшов поздоровити Честера з тим, що той одружився «з найчарівнішою з усіх моїх родичок»), Честер присікався до мене:
— Хотів би я знати, що він думає робити в житті, цей типчик?
— Він непогано знається на мистецтві... Принаймні на ранньому італійському Ренесансі.
— А-а, то він ще й пописує?
— Ні, поки що нічого не написав; Боб вважає себе недосить обізнаним, але матеріали на книжку збирає.
— Але ж йому, певно, вже під сорок?
— Лише тридцять шість.
— І щоб отак жити!
— Облиш, Честере, він дуже симпатична людина.
— Це не так вже й важко — бути симпатичним, коли отримуєш чотири тисячі фунтів річної ренти й не сушиш собі голови ніякою відповідальністю.
І він обурено заговорив про таких людей, як Боб, що гребуть «величезні прибутки» зі своєї маєтності, а самі нічого не роблять ні для свого краю, ні для держави, яка переживає нині чи не найтяжчу кризу за всю її історію. «Варто лише поглянути на них,— казав він,— і починаєш розуміти, чому сталася французька революція! Французькі аристократи теж були симпатичні люди, мало не найдобріші з усіх, хто будь-коли прикрашав собою нашу щасливу планету, але то все був звироднілий непотріб». Одне слово, Честер сів на свого улюбленого коника, і я навіть не спитала в нього, чи ж слушно стинати людям голови лише за те, що вони симпатичні. Тож я й сказала собі подумки: «Таж він і не пробує зрозуміти Боба з його почуттям родинного обов'язку щодо Бакфілда чи з його потягом до мистецтва; ні, він вважає за краще виголошувати нищівні промови проти його класу в цілому. Він грає в політику навіть із самим собою».
45
Мушу визнати, я й справді частенько бачилася тоді з Бобом. Але зовсім не тому, що фліртувала з ним чи мала на думці щось лихе проти чоловіка. Просто Боб був мій давній приятель, і наші з ним зустрічі давали мені змогу бодай на часину вислизнути з атмосфери такої гнітючої і так густо насиченої випарами підозр, що я мало не задихалася в ній.
Боб був чистий, як скельце, й органічно не здатний на обман. Він і тепер був викапаний Джім, з тією ж «кавалерійською поставою»; от тільки маленькі оченята й довгий ніс дуже потворили його обличчя. Але і вдачу він мав зовсім інакшу — лагідну й терпиму. І не страждав, як Джім, від внутрішніх суперечностей. Він був навіть занадто скромний і постійно іронізував над собою. Я могла б залюбки закохатися в Боба, мені не раз спадало на думку, що саме він і мав би бути моїм єдиним чоловіком,— нам тільки треба було знайти одне одного в слушну годину, та ще якби й він закохався в мене. Але він ніколи не був у мене закоханий, і головне,— ніколи я не була йому потрібна (втім, як і нікому на світі!). А я,— принаймні так мені здається,— належу до тих жінок, яким конче треба бути комусь потрібними...
Читать дальше