Джойс Кері - Улюбленець слави

Честер злегка ворухнув рукою (наче відмітаючи всі ці дурниці) й промовив:

— Все одно ми повинні боятися божого гніву, або, кажучи інакше,— наслідків наших поганих учинків і не грішити проти любові.

Мені знову стало страшно; від його згадки про «любов» я вся аж напружилась. Кинула на Честера швидкий погляд і подумала: «А він і не вважає, що я ставилась до нього зверхньо, то просто його черговий викрут». І доволі холодно сказала:

— Очевидно, я просто не розумію релігії містера Гулда.

— Цілком природно, що ти думаєш про це інакше, але ж мова йшла про нашу співпрацю. Я боюся, я дуже боюся, що тебе змусили до необачного рішення, яке може скалічити тобі життя. Не кажу вже про себе чи про нього. А ти певна, що на глузд твого кузена можна цілком покластися? У мене було таке враження, що ти мудріша за нього. Хочу просити тебе лише про одне: не поспішай, ще раз усе зваж, обміркуй. Тобі нічого боятися — я ніяк не буду впливати на твій вибір. Якщо ти зараз повернешся додому, я дам тобі цілковиту свободу. Можу навіть, якщо захочеш, кудись поїхати...

Я вже не мала сили сперечатися і тільки сказала:

— Але чому «цілком природно»? Мої думки — це мої думки, і та різниця між нами, на якій ти наполягаєш, тут ні до чого.

Раптом я помітила на своїй сукні брудну й липку руку малого; він підійшов до мене майже впритул, напевне, інстинктивно відчувши, що мені погано (діти завжди знають, що й коли у вас болить, і липнуть до вас, як мухи), і дивився мені прямо в очі. Та мені вже було байдуже, що стане з моєю сукнею, хоч я одягла її навмисне для Джіма, що скажуть люди, які дивляться на нас. Я подумала нишком, що цей мій останній аргумент не вартий уваги, бо й направду між мною і Честером — ціла прірва, і то був наслідок різного виховання й різних поглядів на речі, що їх нам прищепили з дитинства. І я сказала вголос:

— Якщо між нами й прірва, то лише в одному: мені й на думку не спадало ставитись до будь-кого зверхньо чи там поблажливо. А щодо нашої співпраці — я про політику — чи ти впевнений, що вона заслуговує самої лише похвали? Ти краще за мене знаєш, що кузен Слептон і бідолашний старий майор Фрієр ніякі не душогубці. Чи варте похвали постійне ваше бажання виховувати в людях запеклість і злобу,— навіть якщо це допоможе тобі обійняти високу посаду, навіть якщо завдяки цьому ти потрапиш до парламенту? (Я хотіла натякнути йому, що він не дуже високої думки про те, чим займається; так, справді, його хвилює власна кар'єра, але більше за все його лякає інше,— щоб моя втеча бува не зашкодила цій його кар'єрі). Але ти, звісно, скажеш, що думати так для мене — річ «цілком природна». Цілком природна, бо між нами «прірва», і зараз мені тебе трохи жаль — це моя єдина поблажливість до тебе.

Він хотів щось мені заперечити, але я поспішила додати:

— Коли ти гадаєш, що я ставлюсь до тебе погано, то для мене це цілком природно, я нічим тут не можу зарадити. Думай що заманеться, але я вже до тебе не повернуся. Надто пізно.

Після цих моїх слів він рвучко підвівся з лави, поцілував мене у щоку й хутко вийшов із зали.

33

Як на правду, то нічого такого я не чекала від Честера, тому дуже здивувалась. «Знову противлення злу довірою — і надія на бога?» — думала я, намагаючись якось себе заспокоїти. Та подив не зникав, мені ставало дедалі тривожніш на серці, і я відчула, що тремчу всім тілом. Як і раніше, я сиділа, гордо піднявши голову (чолов'яга навпроти досі ще зневажливо дивився на мене, жінки теж раз у раз допитливо косили в мій бік очима, а малий уже встиг побувати в мене на колінах і забруднити мені всю сукню) і переконувала себе: «Таж він зумисне говорив зі мною так спокійно,— він знав, що я чекаю від нього зовсім іншого. Ніколи ще він не розмовляв зі мною таким тоном. Розводиться про те, що не слід грішити проти любові, коли насправді йому на думці одне — як пройти у парламент. І що значить «цілком природно»? А цей черговий викрут, ніби я ставилась до нього «зверхньо», з якоюсь «поблажливістю»! Ці два вирази метлялись у моїй голові наче ті шпаки, що впали в кімнату крізь димар. Що я думала про Честера, і чи справді він намагався зіграти зі мною одну із своїх вистав, тепер уже важко сказати,— до такої міри все в мені переплуталось. Мене пекла ненависть, боліло в скронях, і ці слова кружляли, наче перелякані птахи, кружляли й бились, перекидаючи все на своєму шляху.

Я помітила, що міцно стискаю ручку сумки,— так, ніби в ній лежить єдине розумне рішення.

Раптом жінки посхоплювалися з місць і заметушилися біля своїх клумаків. Одна з них метнулася до мене, востаннє зміряла мене поглядом, схопила малого за руку й, крикнувши: «Ну, чого ти тут не бачив, Олбі? Скільки тобі товкти, щоб ти не липнув до людей брудними руками!», так його смикнула, аж він мало не впав.