Джойс Кері - Улюбленець слави

І раптом я відчула, що більше не витримаю. Пославшись на те, що мені вже час їхати, я рвучко підвелася й сказала, що мушу поспішати,— Джім давно чекає на мене. Щодо листів, то я дозволяю використовувати їх, як вони хочуть, на власний розсуд. Честер, мовляв, сам чудово знає, що з них можна друкувати.

Честер (він одразу ж збагнув причину такої раптової втечі,—але був трохи здивований, бо начебто не сподівався, що я можу на нього так образитись) зірвався зі стільця як ошпарений (перший його біограф вжив інше порівняння: під час дебатів Честер зривався з місця так, як у пантомімі вискакує з люка чортик!) і знову схопив мене за руку.

— А мої листи до тебе? —скрикнув він. — Боюся, що мені вони будуть потрібні, особливо ранні. Гадаю, найкраще мені було б приїхати у Палм Коттедж, де ми з тобою все спокійно переглянули б.

Увесь цей час він не випускав моєї руки, а, скінчивши говорити, легенько її потиснув (скосивши очі на Бутема), наче благаючи мене: «Порятуй від цих тюремників!»

Проте я відповіла, що ніколи не дозволила б собі так його обтяжувати, та й листів отих вдома нема, вони лежать у банку. Мені ще треба буде попросити банк, щоб він переслав їх у Менор.

Честер слухав мене, закинувши голову,— з тим іронічним виразом, який часто з'являвся йому на обличчі, коли я чинила опір його бажанням,— ширма, за якою ховалася підготовка до наступу. Він одразу ж заперечив: як же це, у мене дуже багато його листів, і щоб їх усіх переглянути, треба чимало часу, а мені, він знає, незручно буде відлучатися з дому надовго.

Але в цю мить нагодилася підмога від Селлі та Бутема. Селлі сказала, що, навпаки, краще буде дочекатися, доки листи перешлють у Менор, і там потрібні витяги з них вона передрукує на машинці й підшиє їх,— а леді Гулд завжди охоче пошле по мене свою машину; Бутем же заявив, що Честерові з його станом здоров'я не можна нікуди їхати (Бутем нагадав мені тих старих фамільних слуг, які переконані, що знають все про своїх панів і через власну самовпевненість починають говорити й поводитися так, ніби вони самі і є пани). Проте лікарі й справді заборонили Честерові виїздити.

І знову він підкорився без найменшого опору,—хоча й, віддамо йому належне, не втрачаючи гідності. Він відпустив мою руку і сказав усміхнено:

— Бачиш, як вони дбають про старого. Гріх було б нарікати, правда?

І виголосив невеличкий спіч про Бутемову вірність («річ у наші дні рідкісна й тому особливо цінна») та Селліну відданість; незважаючи на деяку манірність самої промови (після війни так уже не говорили), вона мене схвилювала, бо то ж була шпичка на мою адресу,— адже це я порушила вірність і не була йому віддана до кінця.

120

Переливи його голосу хвилювали мене як завше,— але водночас і дратували. І від'їжджаючи, я зробила так, щоб уже не приїздити у Менор. Селлі пообіцяла мені надсилати виписки з листів, а я їх переглядатиму.

Цей план сподобався Селлі, і, прощаючись, вона навіть притиснулась до мене — щось на зразок німої угоди тримати Честера подалі від мене, не випускаючи з Менора. І все вийшло якнайкраще. Я наказала відіслати їй листи і вчасно одержала від неї перелік виписок; від Честера не було нічого — ані докорів, ані запросин.

Своєю твердістю я була задоволена ще й тому, що Джім поставився до мого візиту в Менор дуже нерозумно. Дізнавшись з газет, що Честер уже тиждень сидить там, він сказав (і цілком справедливо: тільки потім я зрозуміла, яка то була дурість — уникати «неприємної розмови»), ніби я навмисне вибрала той день, коли його не було вдома, щоб «гайнути» до Честера. Він не вірив, що я поїхала туди, не знаючи про Честера, і що той цікавився лише моїми листами. Він уже чув деякі плітки, тож і зауважив:

— Та цього старого бахура давно вже слід було запроторити до тюрми — він не пропустить жодної спідниці.

Він знову повторив мені свої колишні звинувачення: я, мовляв, лукава, дворушна й таке інше. Якось уранці, вийшовши з ванної, я раптом зіткнулася в коридорі з Джімом (він мав саме фарбувати свого човна, і я не сподівалася зустріти його в домі). Він схопив мене за плечі й запитав:

— Хто це тобі телефонував?

Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.

— Гаразд,—сказав він.— Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.