Джойс Кері - Улюбленець слави

Далі він сів до столу, прибрав величної пози—пряма спина, задерте вгору підборіддя, рука, простягнута до Селлі за паперами,— і відразу ж почав зі мною таку приватну розмову, ніби ми з ним були на самоті у порожній кімнаті. Кожна його фраза означала щось одне для всіх, і зовсім інше — для мене.

Тільки-но Селлі передала йому першу друковану на машинці сторінку, він сказав, обертаючись у мій бік:

— Боюся, Ніно, що цитую тебе надто часто. У тебе був справжній талант описувати речі за тих далеких часів, коли ми очолювали наш рух, хоч іноді й втрачали розум (при цьому він засміявся й озирнувся, щоб навколишні оцінили його жарт), але — завжди разом!

Селлі сумно посміхнулася, (вона тепер завжди посміхалася так, ніби це було щось недоречне, ніби ми були на похороні), а Бутем промовив:

— Наші перші поразки були дуже важливі. Вони привернули увагу до програми лібералів!

Мені ж Честерові слова (та не лише слова, а й блискавичний його погляд і тон, яким він сказав, що ми разом «втрачали розум») говорили дещо про інше:

— Пригадуєш, як ото на мітингу у Лілмуті тебе мало не роздерли, коли ти почала мене боронити, а потім нас забрала карета швидкої допомоги?

Я раптом відчула, що червонію; і Селлі кинула на мене здивований погляд. Але Честер незворушно провадив (ніби перевіряючи, чи зрозуміла я його натяк):

— Ось тут ще про лілмутський заколот,— ти цитуєш одного з тітоньчиних орендарів, який назвав це «шаленством дурнів».

І, відклавши мого давнього листа (я пам'ятаю навіть колір чорнила, яким він був написаний; я тоді щойно вийшла з лікарні, а на весь будинок знайшлась лише одна пляшечка фіолетового чорнила — у куховарки), додав:

— У ті дні навіть звичайні хлібороби розуміли, що таке моральні ідеали!

На що Бутем повагом зауважив: якщо ті часи не повернуться, Англія загине. Але для мене Честерова репліка означала (після всіх тих років, коли він намагався прихилити мене до високих ідеалів) тільки те, що я, мовляв, зневажила і ці ідеали, і самого Честера.

Мені це видалося несправедливим, і я (ніби жартома) заперечила йому, що дехто з тітоньчиних орендарів поводився набагато моральніше в політиці, ніж в дечому іншому.

Можливо, Честер сприйняв цього гедзика на свій рахунок (додаймо до цього, як він повівся зі мною десять хвилин перед тим), бо за хвильку відповів мені тонким і несподіваним натяком, який я не зразу і збагнула. Перебігши очима записку (про те, що я йому потрібна в Челсі), він повільно й роздумливо сказав:

— Атож, я хотів тоді влаштувати прийом для французької делегації. (Насправді ж, у Честерових листах слово «потрібна» завжди мало одне й цілком певне значення). Я б волів процитувати цю записку: «Ніно, хочу віддати належне твоєму талантові вести домашні діла. Усім, що я знаю про мистецтво розваг, я завдячую тобі. Так, стосовно цього я можу сміливо сказати, що саме ти була моєю першою навчителькою».

Він сказав це так значливо (непомітно наголосивши на слові «мистецтво»), що навіть Бутем підвів на нього погляд. Якусь мить тривала пауза.

Але Честер, ніби нічого не сталося, і далі нахвалював моє вміння приймати гостей. (Ми обоє знали, що я ніколи не була доброю господинею,—завше витала у хмарах). Так що Селлі знову заходилася записувати свої нотатки, а Бутем (котрий протягом усієї цієї сцени сидів з виглядом пильного й терплячого санітара при божевільцеві) знову почав крутити ланцюжок від годинника.

Аж тепер я зрозуміла, на що Честер натякав словами про «першу навчительку». То був той давній закид (тільки тепер він говорив про це пряміше, посилаючись на те, що лише ми вдвох знали), який приятелі вже років двадцять утовкмачували йому в голову: це я, мовляв, призвела його до гріхопадіння, «розбестила».

Це було так ницо, що мене аж обсипало жаром. Бо якщо я й навчила його дечого, то тільки заради того, щоб наш із ним шлюб став «справним», щоб він був щасливий як чоловік, і щоб він не вбивав мене своєю несвітською владністю. Люди, які живуть разом, неминуче впливають одне на одного,— кожне до певної міри «розбещує» іншого. Навіть якби хтось усамітнився на безлюдному острові, то й тоді одна частина його «я» «розбещувала б» іншу, намагалася б «навернути її на свою віру»,— інакше вони не зможуть співіснувати як одне ціле, творити щось спільне.

А наш шлюб був «справний» упродовж двадцяти п'яти років, і саме завдяки тому, що я його дечого «навчила».

Честер нагадував мені старого моряка, що день у день нарікає на ревматизм, якого набув у важкому морському житті,— дарма що він же сам з доброї волі втік колись з дому й ніколи не прагнув іншого життя, як морське.