Джойс Кері - Улюбленець слави

Зруйнована стіна у дальньому кутку стайні лишилась на згадку про пожежу, коли червоного півня пускали в нашій садибі луддити; якраз через рік після битви під Ватерлоо вони спалили стару клуню й нову віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом — здумати лишень! — сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей — найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,— душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.

Проте, як на мене, вирішальним був не клімат, а сама «атмосфера» цього місця. І справді, переспавши в Бакфілді лише одну ніч, я вже на ранок відчула, що відпочила,— не так тілом (хоч спала кілька годин, як то кажуть, мов убита), як душею. Цей сон ніби розчинив якийсь клубок, що застряг у грудях, і, прокинувшись, я не напружилась відразу ж, як у Лондоні, готуючись до чергової сутички, а навпаки, ніби розчинилася у всьому, що мене оточувало — в домі й навколо нього, у парку, в озері (яке вкрилося баговинням і поросло лататтям та ряскою), у небесному склепінні над Бакфілдом. Здавалося, що над Бакфілдом і небо було якесь особливе, своє,— оточене хвилястим пасмом невисоких пагорбів з розкиданими де-не-де лісами, розрізане в одному місці дзвіницею, в іншому — димарем занедбаної суконної фабрики; і все те — небо, навколишня природа, будинок,— було затишне й лагідне, як обличчя старої няні.

Лежачи в своїй кімнаті, я чула і дзенькання цебра на подвір'ї, і голос старого скотаря Прета, котрий шпетив когось на кухні, і плюскіт води, що наповнювала ванну для Джіма, і гудіння літака, що завмирало десь у далечині,— все це звучало ніби в мені самій. Здавалося, мій мозок, звільнившись від диявольської напруги, розкрився для сприйняття якогось іншого життя,— набагато привабливішого й не такого «переускладненого», як мої лондонські будні. Принаймні так мені здавалося, хоч я чудово знала, що старий Прет завше прокидається о шостій ранку доїти корів, а Боб працює по дванадцять годин на добу, щоб не продали Бакфілд з молотка, і, незважаючи на всі його жертви й хитрощі, дім з кожним роком усе більше ставав непридатний для життя й занепадав просто на очах. Як говорила Бобові тітонька (повторюючи це щодня), він господарював украй погано, і тоді, як усі сусідні маєтки з їхніми добре налагодженими фермами процвітали, у нього завше були самі збитки.

Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був дуже суттєвою часткою бакфілдської атмосфери. Навіть по тому, як він рухався, спроквола, трохи підскакуючи й схиляючи голову набік, тягнучи за собою ціпка чи перекинувши його через плече, відчувалося, що у Бакфілді людина має час поміркувати над життям. І справді, Боб, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, знаходив час погомоніти з людьми, і не про якісь там дурниці, а й про цілком поважні речі — війну чи ціни, до того ж поговорити розважливо, не поспіхом, а «широко», про що в місті не могло бути й мови. Наприклад, у нього була теорія, що в німецькому мистецтві можна простежити причини воєн, і, слухаючи його, ви починали розуміти минуле,— точнісінько так само, як, дивлячись на Бакфілд, починали відчувати себе легше й вільніше. Звісно, всі провінціали схильні мислити «широко» (наприклад, Гулд, якого Честер так зневажав, теж мислив «широко»— доводив, що бог послав нам війну за «гріхи»), але Боб насправді добре знався на мистецтві й дуже цікаво розвивав тезу про те, що в мистецтві кожного народу виявляється дух нації.

98

Звичайно я гостювала у тітоньки Леттер не більше двох днів, і тепер, повторюю, навіть собі не признавалася, що маю намір затриматися надовше. Однак за два дні я зателеграфувала Честерові, що тітонька кепсько почувається, і я не можу її залишити саму. Минуло два тижні, а я все ще жила у Бакфілді, мотивуючи це тим, що туди на відпочинок приїхали два офіцери, які потребують догляду.