Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:

— Вперед! — І загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!

Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.

— Значить, так, чілдрени, — сказав Агашкін. — Дуб д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає шось цікаве.

Першим, звичайно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко. Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.

Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку і, урочисто сидячи иа ній, видудлив пляшку «пепси-коли», яку завбачливо захопив з собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нашо він по дорозі купив її, але й сам не пив, і не частував нікого).

Сидячи на дубі д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:

— Шановні чілдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе на культрозвагу в Музей побуту чи в дитяче кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.

Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:

— Тю! Дуб д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Як у дитсадку...

Лесик з ним не погодився:

— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.

Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну.

Лесикові було досадно.

У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати.

Через два дні Агашкін знову сидів на дубі д'Артаньяна у вінку і пив «пепси-колу». Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували. Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, шо ледь трималися на одній петлі. Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної петлі. Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив.

Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.

Мабуть, Агашкін помітив це. Ще через кілька днів на дубі д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.

Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.

Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.

— У кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проекційний апарат, кіноапарат і «Лектор-600» — автоматичний діапроектор. Отут, у спеціальному приміщенні, — шкільна ЕВМ. Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх бажаючих, навіть з молодших класів, допомагають оволодівати «другою комп'ютерною письменністю»...

— Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог.

Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: «Вибачте, я помилився». Якщо не вибачиться, машина автоматично вимикається.

— Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно. Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.

— Катастрофа! — жахнувся Агашкін.

Усі засміялися.

— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що засвоює звукові сигнали.

— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.

Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.

— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.

— Не хвилюйся. Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже...

— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.

— Мій тато, — опустив очі Жора.