— Спасибі! Все гаразд. Мама вже ходить потроху. А Тарасик передавав тобі привіт: «Гу-гу-гу!»
Лесик радісно всміхнувся і хотів іще щось сказати, шоб продовжити розмову, але вона перебила:
— Ну, я побігла!
І кудись заквапилася. Хоча йому здалося, що поспішати їй нікуди не треба. Просто вона не схотіла чогось продовжувати розмову.
Він іще кілька разів питав, і вона так само відповідала. Коротко, напівжартома. І він зрозумів, що більше нічого не буде.
Але таємниця лишилася.
Про неї не знав ніхто. Навіть Жора. Та й ви розумієте — Жорі було б неприємно дізнатися про ту таємницю.
РОЗДІЛ VII,
в якому продовжується Лесикова розповідь. Небезпечні доісторичні пригоди. Фороракос. Дощ. Ми провалюємося. «Хлопці! Чілдрени!»
— Так-от, сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і...
І тут знову Жора перебив Лесика:
— Стривай! А чого це ми з тобою весь час у лісі та й в лісі? Я читав, що первісна людина прийшла не з лісу, а з степу. Що саме лісостеп — колиска первісної людини. Так і написано.
— От, який ти швидкий! Прямо слова з рота вихоплюєш. Я ж якраз і хотів сказати, що ото сидимо ми з тобою під гігантською папороттю і раптом бачимо: ліворуч од нас ліс рідшає, світлішає.
— Жоро! — кажу. — Гайда туди!
— Гайда! — кажеш ти. І ми гайнули.
Бачимо: ліс кінчається, починається степ. Дикий первісний степ з височенною первісною травою, здоровенними первісними будяками та іншим первісним бур'яниськом. Cвистить-гуляє по степу первісний вітер, скачуть табуни диких коней, антилоп, у траві шмигають різні доісторичні гризуни — байбаки, ховрашки тощо.
— Ну? — питаю. — Що будемо робити?
— Ходімо, — кажеш ти. — Щось пошукаємо. Бо їсти хочеться — страх.
— А що ж ми в степу знайдемо?
— Ну, первісні древні люди збирали різні плоди, їстівні трави, викопували їстівне коріння...
— Трави? — скрививсь я. — Щось мені трав не хочеться. Я ж не кролик, щоб траву їсти.
— А що ж тобі — булочку з ковбасою? Де ти її тут у первісному степу знайдеш?
— Ну, хоча б якихось симпатичних плодів. Огірка, помідора доісторичного. Цибулі, в крайньому разі... Хоча цибуля без хліба й солі не піде.
— Ну, ходімо пошукаємо.
Пішли ми степом. Гарно в степу. Повітря свіже-свіже. Будяки шурхотять, трави шелестять, якась комашня стрекоче, гуде, видзвонює.
Дивимося під ноги. Та ні огірків доісторичних, ні помідорів, ні цибулі не видно. Самі будякові колючки та суха трава, пилом припорошена.
— Між іншим, — кажеш ти, — в степах у той час фороракоси водилися, безкрилі бігаючі птахи-хижаки. Голова більша, ніж у коняки, дзьоб — як сокира. Лусь! — і хребет антилопи хрускає, мов олівець.
Тільки ти це сказав, як у степу щось затупотіло. Туп-туп-туп!... І наче до нас наближається. А що — через високі трави й будяки не видно.
— Тю, — кажу, — на тебе! Наврочив!.. Здається, той самий фороракос і біжить. Треба було тобі його згадувати.
Перезирнулися ми та як дременемо, — і антилопи, мабуть, позаздрили б нам... Біжимо, хекаємо... Аж раптом ти:
— Стривай, — кажеш, — здається, фороракоси не в нас, а в Південній Америці водилися, та й то до появи людей.
— Тьху! — кажу. — Так що ж ти голову морочищ! Я через тебе всі ноги позбивав. Босоніж таким степом бігти...
— Вибачай, — кажеш ти. — Хіба одразу збагнеш? Уперше ж у доісторичний час потрапили.
Стали ми, прислухалися. Тупіт віддалявся.
— То, мабуть, звичайнісінький мастодонт, — кажеш ти.
— Що за мастодонт? — питаю.
— Предок слонів і мамонтів. На території України знайдено багато їхніх залишків.
— Не хижак?
— Та ти що! Травоїдний.
— О! Люблю травоїдних. Прекрасні тварини. Молоко дають. Ех, зустріти б зараз, попросити б молочка.
— Так вона тобі й дасть. Дикі неприручені травоїдні й близько до себе не підпустять.
— То що ж ми їстимемо?
— Кажу ж — корінці викопували, трави їстівні...
— А звідки знати, що їстівне, а що ні? Гризнеш щось отруйне — і будь здоров!
— Це точно. Це може бути. Древні люди вибирали їстівне методом спроб і помилок.
— Яким-яким?
— А таким. Один з'їв, помер, інші вже того не їдять.
— Цей метод нам не підходить, — категорично кажу. — У нас перебої з кадрами. Мало. Ти та я.
— Ну, тоді будемо голодувати.
— Що ж, значить, будемо... Хоч би водички випити. А то спрага вже така...
— Точно, — кажеш ти. — В горлі — як у пустелі Сахара — пересохло зовсім. А річкою ніде й не пахне. Хоч би дощик пішов, чи що...
І тільки ти це сказав, небо затягло темними хмарами й хлинув дощ. Та ще який! Як з відра. Злива. У степу, в будяках, ти ж знаєш, яке від дощу ховання...
Читать дальше