Всеволод Нестайко - Дивовижні події в шостому «Б»

— А що це у вас?

— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, — Агашкій говорив так, наче то був його «унікум» і Лесик до нього не має аніякісінького відношення.

— Дай! — ображено мовив Лесик.

— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.

Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.

— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати «унікум» з рук Агашкіна, але той не пускав:

— Та чого ти? Ну! От...

— Дай! — Лесик з усієї сили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, «унікум» описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й...

— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика.

Вони перехилилися, глянули вниз.

У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.

— Ох ти!.. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя...

Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:

— Та яке там сімнадцяте!... Хи-хи! То я пожартував... Це... таке образне порівняння. Звичайний собі шматок штукатурки. Правда ж, Лесику?.. Ми тебе розіграли.

Лесик отетеріло глянув на Агашкіна.

У цей час перерва закінчилася — продзвенів дзвінок.

Агашкін і Гриценко побігли на свої місця.

Лесик сидів, втупившись у вікно, і нічого не розумів, що говорить учитель.

У грудях його була холодна порожнеча.

Що ж тепер? Як же тепер?

«Охороняється державою...»

За це ж і судити можуть.

А хто бачив, як він брав? Хто? Ніхто.

«Звичайний шматок штукатурки».

А може, й справді... Сказати Агашкіну, що він просто пожартував. Уже й не доведеш. На такі дрібні скалочки розбилося, що не збереш, не стулиш докупи.

А може, все-таки можна зібрати, стулити? Дід Василь Денисович такий майстер...

Коли продеренчав дзвінок на перерву, Лесик підхопився й, перехилившись, визирнув у вікно. І похолов — на асфальті було чисто. Певне, технічка тьотя Клава замела. Вона любила порядок і замітала по кілька разів на день. Майже після кожної перерви.

Тепер уже виходу не було.

І коли до нього підбіг Агашкін, Лесик сказав йому, через силу усміхаючись:

— А ти таки правду сказав. То був звичайний шматок штукатурки. Я просто хотів...

— Ага! Я так і знав! — з радісним полегшенням вигукнув Агашкін. — А то — «унікум», «сімнадцяте сторіччя»! Думаєш, я тобі повірив? Ха! Дав би тобі хтось справжнє сімнадцяте сторіччя...

Ясик Гриценко, який підійшов, теж полегшено зітхнув:

— А я вже справді злякався.

І хлопці побігли у коридор.

Але холодна порожнеча в грудях не минула. Кілька днів Лесик носив у собі ту порожнечу. Дід був дуже зайнятий. І не дзвонив у ці дні й не приходив. А Лесик іти в лавру не наважувався.

А коли через кілька днів Лесик зустрівся з дідом, той і словом ие обмовився про пропажу шматка фрески. Чи то він і досі не помітив, чи то йому й на думку не спало, що в цьому винен його рідний онук... «А може, той шматок взагалі нікому не потрібен, а я переживаю», — заспокоював себе Лесик.

У всякому разі він повеселішав, порожнеча в грудях минула. І потроху все забулося.

Тільки Лесикове ставлення до Агашкіна після цього ще ускладнилося.

З одного боку, з Агашкіним, безперечно, було цікавіше, ніж без нього. І дуб д'Артаньяиа ввійшов у життя колись п'ятого, а тепер уже шостого «Б». Скільки різних цікавих ігор придумав ще Агашкін біля нього — не перелічити.

З другого боку, якийсь кручений усе-таки був той Агашкін, нещирий, лукавий.

От якби в Агашкіна взяти оту його моторну вигадливість, запальність та додати до них чесність, порядність, щирість Ясика Гриценка — який би гарний був хлопець! А якби ще й технічний геній Жори Комп'ютера — ціни б йому не було, тому хлопцеві.

Ну чому, чому доля так нещедро, так потроху видає людям — одному одне, іншому друге?! А отак, щоб комусь усе разом,— не хоче, скнарує. От доля!

РОЗДIЛ IX,

в якому ми дізнаємося про пригоди Агашкіна. Вибач, Жоро. Раптовий напад

— Ой, чілдрени! — вигукнув Агашкін. — Не знаю, що з вами було, а зі мно-о-ою... — Він похитав головою. — Я ж кажу, кіно! Просто не повірите, фільм жахів! Хічхок ніщо із своїми вигаданими кіножахами проти моїх пригод... Чесно! От недарма у підручнику географії пишеться: «Сповнене страшних небезпек життя первісних людей було пов'язане з постійною боротьбою з природою». Це точно. Такої боротьби з природою, як я, ніхто, мабуть, не переживав...

Ми з тобою перезирнулись. Агашкін лишався сам собою навіть у доісторичному часі. Він не міг не працювати иа публіку. Навіть, якщо публіка складалася з двох напівголих, брудних і тремтячих, мов цуценята иа морозі, однокласників! — Перше, що я відчув, було те, що я лежу в якійсь холодній багнюці. Напівморок. Придивляюсь, бачу — лежу в болоті. Поряд щось ворушиться. Придивляюсь пильніше, ой леле! Та це ж якісь потворні плазуни, земноводні, рептилії якісь — чи то змії, чи то ящірки велетенські, чи то крокодили... Спершу я застиг з переляку. Трохи полежав, а тоді думаю: «Застигай не застигай, однак побачать, почують — гам! — і все!» Треба тікати. Але куди? У який бік? Кругом же тої погані ворушиться — не знати скільки.