Ян Бжехва: Академія пана Ляпки

Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завжди знаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншої казки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий і зразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, дав золотого ключика і сказав:

— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попроси для мене коробочку сірників.

Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив до потрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очима слалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хоч на нашому боці стояло літо.

Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впала жодна сніжинка.

Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсь літній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:

— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а у вас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти з іншої казки. Яке в тебе до нас діло?

— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.

— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отож будуть тобі сірники.

По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з'явилася скульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї одну коробочку, простяг мені й сказав:

— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цією дівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.

Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів мене до хвіртки.

Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабияк позаздрили.

Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт із казки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах пана Ляпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір'я, й довелось позичити мітлу у відьми із казки про Лису гору.

А то ще було таке: одного чудового дня в нас з'явився чоловік у просторому оксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Він зажадав бачити пана Ляпку.

Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувався з ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й сам без упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:

— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімох богатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, що так закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повне розпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.

— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.

Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, що доводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, як у нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися на Сплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки: за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене з Анджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, а надто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечок із кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з'їв стільки тістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянки зразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великих полумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята й ляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазах подали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід та фруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.

Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо, мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепсько від переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кілька стаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекло мені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.

Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двох поні й довезла нас під самісінькі мури академії.