Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

У хаті потрібні меблі. Столи, канапи, як у пані Гедберг, і килими та завіси.

Расмус так палко захотів меблів, що вони повинні були б вирости з підлоги, — бо просто уявити, що в цій голій кімнаті є стіл з червоного дерева і квітчасті канапи, було понад силу навіть йому.

Та враз він згадав, що недалеко від дороги вони бачили звалище сміття. І він помчав туди. На звалище люди багато чого викидають, і він сподівався знайти щось таке, що могло б замінити йому меблі.

Расмус повернувся з порожньою скринькою з-під цукру, двома скриньками з-під маргарину та купою інших речей, які знайшов на звалищі. Скринька з-під цукру правитиме за стіл, якщо її обмити в морі.

Але найперше треба підмести кімнату. Він наламав гіллячок на віник і, як тільки зумів, повимітав з підлоги сміття. Тоді приніс свого стола й поставив на нього замість вази порожню пляшку з чебрецем, коробки з-під маргарину правили за стільці, а килим і завіси він собі уявив.

Оскара не було. Він подався в ліс наламати соснового гілля на постіль, а коли повернувся, Расмус гукнув йому:

— Заходьте з постільною білизною!

Оскар не мав дуже великого хисту уявляти собі щось, а проте збагнув, що зайшов до покою. Він зупинився з оберемком соснового гілля й почовгав підошвами.

— Певна річ, треба витерти лапи, коли заходиш до покою. Тобі тут класти ці подушки з гагачого пуху чи нести їх до салону?

— Кладіть тут, — мовив Расмус і показав у куток кімнати.

Оскар слухняно розстелив гілля, зробивши з нього постіль, і Расмус лишився дуже задоволений. Зелене гілля аж світилося, воно було і постіллю, і килимами, й додавало кімнаті затишку.

— Добре, що ти тут прибрав, — сказав Оскар, — бо зараз лине дощ.

І дощ линув, ще й не встиг він цього сказати. Краплі ляпотіли в розбиті шибки, порощили по даху, а надворі стало зовсім темно. Але Расмусові було приємно. Коли надворі йшов дощ, йому ще легше було уявляти, що це домівка.

— Може, щось пожуємо? — Нерішуче спитав він. Вони похапцем перекусили перед тим на узбіччі дороги, але тільки трохи, і якщо тепер у них завівся стіл, то треба ж було ним скористатися. В Оскара залишилося більшість того, що він купив у Гультмана, отож він виклав на скриньку з-під цукру і хліб, і масло, і сир, і шинку. Вони посідали кожен на свою скриньку з-під маргарину й заходились вечеряти, слухаючи, як надворі ляпотить дощ. І Расмус подумав: «Я ніколи не забуду цієї хвилини. Не забуду, як нам було затишно, коли йшов дощ, а ми вечеряли».

Він не признавався Оскарові, що уявляє собі, ніби це їхня домівка. І, звичайно, не признавався, що уявляє, ніби Оскар багатий купець, дружина якого, в блакитному капелюшку з перами, кудись поїхала. Але тужно поглянув поверх бутерброда на свого товариша по мандрах і сказав:

— От якби ви, Оскаре, були моїм батьком і ми жили разом!

— Так, було б чудово! Волоцюга за батька… ото була б чудасія!

Расмус задумався. Звичайно, він хотів, щоб його батьки були багаті й гарні. Про батька-волоцюгу він, певна річ, не мріяв. Ох, якби Оскар усе-таки був багатим, гарним купцем!

Дощ перестав іти так само раптово, як і почався. Вони попоїли й лягли на свою соснову постіль у кутку. Оскар витяг шмат ковдри, в який загортав гармонію, і вкрив Расмуса, щоб йому не було холодно.

«Мій батько, — подумав Расмус, — укрив мене червоною шовковою ковдрою. Бо мати в Мінесоті й не може сама мене вкрити. Вона купається там у найчистішому озері й пише додому листа: «Я скоро приїду і привезу багато гарних гостинців. Не забувай увечері підтикувати Расмусові ковдру. Оту червону, шовкову, я скоро приїду».

Надворі стемніло. З моря повіяв вітер. Під час дощу він був затих, а тепер знов подужчав. Хвилі хлюпали тепер голосніше, вітер шарпав за вікном карликові берези. В хаті прокинулись якісь дивні звуки. Щось потріскувало в стінах, шурхотіло й пищало у благеньких вікнах. Десь безперестанку хряскали двері, аж Оскар розсердився:

— Тими дверима наче дідько товче! Тут засне хіба той, хто спить, як камінь!

Расмусові не подобався весь цей шерех. Він боявся. Він лежав у кутку, витріщивши очі, і вдивлявся в сутінок, наче переляканий звір.

— А що, як тут є примари? — прошепотів він. — Що, як з’явиться примара й забере нас?..

Та Оскар не боявся.

— Як з’явиться примара, скажи їй від мене, нехай ушивається в море, а то прийде справжня божа зозуля і зробить із неї печеню.

Расмусові не стало від того легше.

— Наша куховарка, тітка Ольга, бачила раз собаку без голови, а з шиї в нього бухкав вогонь.