Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

— Почекай, поки люди довідаються, що сталося, тоді побачиш, як воно загуде, наче вулик, — сказав Оскар. — Але той глухуватий ленсман, мабуть, іще не знайшов листа. Йому мало кинути камінця, треба було шпурнути бомбу, щоб він прокинувся.

Над річкою в невеличкому гарному парку стояв заїзд. Біля нього, навколо маленьких круглих білих столиків, сиділи люди й попивали післяобідню каву. Їх було там чимало, і Оскар сказав:

— Я знаю, Расмусе, що ти голодний, але тут варто пограти, навіть якщо ми ризикуємо померти з голоду. Таку силу п’ятаків не можна поминути.

Оскар витяг гармонію, і вони спинилися на належній відстані від тих, що пили біля столиків каву, побрязкуючи ложечками й жуючи булочки з цинамоном та інше печиво. Здебільшого то були дами, вичепурені, у великих розкішних капелюхах, у рюшах і мереживних комірцях. Расмусові приємно було дивитися на них. На вигляд вони були багаті й гарні, а йому дуже подобалися багаті й гарні дами. Саме одну з таких дам йому хотілося б називати матір’ю. Аби ж то можна було котрусь із них прихилити до себе! Расмус уже переконався, що це не так легко зробити. Дами зацікавлено дивилися на нього, але тільки тому, що хотіли почути, як він співає. Він і Оскар, а насамперед Оскар. Серед них не було жодної, яка б подумала: «Такого хлопчика я б хотіла взяти за дитину».

Расмус зітхнув. Та ось Оскар заграв, і йому довелося підспівувати.

Расмус легко запам’ятовував і слова, і мелодію: після кількагодинного ходіння по садибах він уже знав усі Оскарові пісні, в яких густо лилася кров.

— «Сталось лихо, нечуване лихо», — виспівував Расмус, а сам придивлявся до дам.

Котру з них він хотів би отримати в матері, якби була змога вибирати? За столиком зовсім близько від нього сиділа пухкенька тітка, мабуть, господиня заїзду, бо час від часу гукала щось дівчатам, які обслуговували відвідувачів. Але більше вона розмовляла з двома вишуканими чоловіками, що сиділи біля того самого столика. Видно було, що вони їй подобаються. Вона схиляла набік голову, маніжилась і весь час сміялася, навіть без причини.

— Любий пане Ліве, візьміть іще тістечко, — припрошувала вона. Або: — Пане Ліандере, можна вам підлити кави? — І все таким голосом, наче для неї не було більшої втіхи, як прислужувати їм.

Панове Лів і Ліандер також були вичепурені: обидва з вусиками, у білих брилях, а один мав навіть квітку в петельці.

— «Аж здригнулася з жаху земля», — співав Расмус, і його дзвінкий, високий голос гарно зливався з низьким Оскаровим.

Обидва чоловіки були в смугастих літніх костюмах з дуже вузькими штаньми, а один був узутий у такі черевики, як… як…

У Північній Америці вбито…

Зненацька Расмус перестав співати.

В одного були черевики зі світлим верхом і облямівкою з чорної блискучої шкіри біля підошви! Це в того, що звався Лів!

Перед очима в Расмуса знов постали вранішні події. До нього повернувся страх. Він згадав жалісний плач пані Гедберг і моторошну ходу чоловіка, від якого ховався за канапою. Згадав ноги якраз у таких черевиках, згадав, як вони загрозливо наближалися до нього, і знов перелякався.

Тому спів застряв йому в горлі, коли він побачив такі самі черевики. Не допомогло навіть те, що Оскар суворо глянув на нього, дивуючись, чого він раптом замовк. А Расмус просто втратив голос, хоч пан Лів був, мабуть, цілком невинний чоловік і чисто випадково мав такі самі черевики, як той грабіжник. Через ті черевики Расмус якось дивно обважнів і навіть перехотів їсти.

— Слухай, Гільдінгу, завтра ми підемо рибалити трохи раніше, — сказав другий чоловік біля того столика.

Гільдінг! Прізвище пана Ліва Гільдінг! Гільдінг, як і того грабіжника, і черевики в нього такі, як у того грабіжника!

— Так, треба використати ті дні, що в нас лишилися, — відповів пан Лів.

І голос у нього такий самий, як у грабіжника!

— Але ви ще з тиждень побудете? — стривожено спитала пухкенька дама.

— Ну певне. Нам тут дуже приємно.

Зате Расмусові не було приємно. Йому стало недобре, він відчував, що ось-ось зомліє. І тільки-но Оскар доспівав пісню про американського короля, він швидко потяг його за рукав геть від заїзду.

— Що нам тепер робити? — спитав Расмус.

Вони знов розташувалися у піщаному видолинку. Світ і далі був лихий. Расмус виблював за сосною те, що з’їв: шлунок не хотів приймати їжі після всіх сьогоднішніх переживань. Оскар довго не відповідав йому, тільки мовчки смоктав свою люльку. Нарешті мовив: