Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Расмус іще не зважувався покинути свій сховок, проте нашорошив вуха й пильно прислухався, що діялось унизу. Пані Гедберг уже не плакала, бо не чути було жодного жалібного звуку. Натомість до нього долинув зляканий голос Анни-Стіни:

— Господи, стара, мабуть, померла! Адже вона була хвора. Гільдінгу, що мені робити?

— Це вже твій клопіт.

Їй відповів той у черевиках. Расмус зроду не чув такого холодного, як крига, жорстокого голосу.

А сама Анна-Стіна! Оскар добре сказав, що вона проява. Виходить, вона в спілці з грабіжниками!

— Гільдінгу, я подзвоню лікареві! — сказала Анна-Стіна.

Тепер вона вже була справді перелякана.

— Нічого не роби, — відповів той самий жорстокий голос. — До того ж я перерізав кабель.

— Але ж пані Гедберг помирає! — крикнула Анна-Стіна.

— Годі! Затям собі: до вечора тобі не можна кликати ні лікаря, ні ленсмана!

— А як я їм поясню…

— Скажеш, що стара була дуже хвора, і ти боялася залишити її саму.

— Мені страшно, — сказала Анна-Стіна. — Я не хочу вплутуватися в це.

Ото дурепа, подумав Расмус. Вона аж тепер так каже! Які бувають погані люди. Расмус мав добре серце й дуже вболівав за пані Гедберг. Ох, якби він був дужий, найдужчий у світі, то схопив би цих негідників за карк, а не лежав би принишклий, як миша.

Грабіжники внизу заквапились і похапцем попрощалися. Хряснули двері, і коли та дурепа Анна-Стіна залишилася сама, Расмус почув її голос:

— Люба пані, прокиньтеся! Прокиньтеся, голубко!

У Расмуса аж ніс побілів, як він за кілька хвилин спустився до Оскара.

— Нарешті, — сказав той, — нарешті… Расмус перебив його.

— Ви їх бачили? — схвильовано прошепотів він. — Бачили тих чоловіків?

Оскар похитав головою.

— Не бачив нікого, відколи ти заліз у віконце. Ох як я натремтівся!

— То ви їх не бачили, — розчаровано мовив Расмус. Адже Оскар міг стежити з-за рогу будинку, і тоді б, мабуть, побачив грабіжників без масок.

— Ви мали стояти на чатах, — сказав Расмус. — Що ви робили?

— Що робив? Тремтів, — із притиском відповів Оскар.

— Що нам тепер робити? — спитав Расмус, коли розповів Оскарові про свої пригоди в будинку.

Оскар розгублено похитав головою.

— Гарно почався цей тиждень, сказав той, кого мали повісити у понеділок! Я далебі не знаю, що нам робити.

Світ був лихий. Вони подались у відлюдний сосновий гайок зразу за містечком, щоб обміркувати своє прикре становище.

Расмус лежав горілиць на осонні в піщаному видолинку й дивився на білі хмарки, що пропливали по небі, та на верхівки сосон, що поволі погойдувались над його головою. Він здригався, коли згадував пані Гедберг. Вона лежить тепер і, може, помирає наодинці зі своєю підступною служницею, а двоє замаскованих чоловіків украли її намисто і зникли невідомо куди.

— Ходімо до ленсмана, — сказав він. Оскар скривився.

— Тоді він мене справді посадить до в’язниці. Подумає, що і я нагрів руки на грабунку в Санде, а тепер ось у старої Гедберг.

— Але ж можна сказати, що ви не винні!

— Ох-ох-ох, коли я скажу, що не винний, він упреться й запроторить мене до буцегарні. Ти ще не спробував на своїй шкурі, що означає бути волоцюгою. Ні, до ленсмана я не піду. — Він почухав потилицю. — А може, написати йому? Ти добре вмієш писати?

— Сяк-так умію, — відповів Расмус.

— То нашкрябай кілька рядків, бо я нароблю багато помилок.

Оскар намацав у кишені камізельки недописок олівця й видер сторінку з нотатника, де були записані його пісні.

Папір виявився набубнявілий, наче нотатник вимок на дощі, та однаково писати на ньому можна було. І Расмус написав те, що йому продиктував Оскар:

«У зеленій віллі пані Гедберг сталося щось страшне. Треба, щоб туди прийшов лікар і ленсман також, і нехай поквапляться.

Просять

приятель удови й сирота.

Бісова дівка теж причетна».

Після цього вони залишили затишний гайок і вернулися в містечко. Расмус іще раз прокрався за ленсманів живопліт із кущів вовчих ягід і вкинув у відчинене вікно листа, обмотаного навколо камічника. Лист стукнувся об підлогу, а Расмус помчав назад до Оскара, що чекав на нього за рогом будинку.

Тепер вони зробили для пані Гедберг усе, що могли, й почали думати про себе.

— За скільки годин помирають із голоду? — спитав Расмус.

Йому здавалося, що він уже почав помирати. Полудень давно минув, а вони цього страшного дня з’їли тільки по бутербродові й по цукеркові.

— Так, пора нам братися до «Левової нареченої», якщо ми хочемо роздобути їжі, — сказав Оскар. — Я не вважаю себе за соловейка, але більше нічим їжі не заробиш.