Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

У кімнаті сиділа в кріслі стара жінка. Вона витріщила на нього очі так, наче побачила примару. Служниця, яка щойно прогнала їх, стояла поряд із нею і теж якось дивно дивилася на нього. Расмус зніяковів.

— Я… я хотів попросити у вас напитися, — несміливо мовив він.

Стара жінка не зводила з нього очей. Вона сиділа, немов спаралізована, а проте зібралася на силі і сказала:

— Анно-Стіно, дай хлопцеві напитися!

Та, яку звали Анна-Стіна, не виявила великого бажання, але все ж таки пішла до кухні, і Расмус залишився сам із пані Гедберг, бо ця стара жінка напевне була вона.

Расмус переступив із ноги на ногу. Чого вона так чудно дивиться на нього, наче перелякана до смерті? І чого вона не в ліжку, якщо хвора?

— Ви дуже хворі? — врешті зважився спитати він, коли вже не зміг витримати її настирливого погляду.

— Ні, я не хвора.

Стара відповіла так, ніби насилу вимовляла слова.

Не хвора. То чого ж служниця брехала?

Зайшла Анна-Стіна з черпаком води й сердито подала його Расмусові.

Вода була свіжа, добра, і він почав пити її великими ковтками. А п’ючи, зацікавлено водив очима по кімнаті. Це була справжня домівка, гарне панське помешкання, такого він досі не бачив зблизька. В кімнаті стояла канапа, оббита червоним оксамитом, — чудо, а не канапа! Крісло теж було оббите червоним оксамитом. А ще там був круглий стіл із якогось незвичайного блискучого дерева й шафка, окута металом, на вигляд ніби золотим. Килим на підлозі був м’який і мінився різними барвами, розкішні темно-зелені атласні завіси прикривали двері до другої кімнати, а поряд із дверима гарні сходи вели на другий поверх.

Але з тими завісами робилося щось дивне — вони ворушилися, справді ворушилися! Расмус ковзнув очима вниз і побачив, що з-під завіси витикався ясний чоловічий черевик, обведений біля підошви лямівкою з чорної блискучої шкіри.

Дивні звичаї мають люди в цих панських домах! Адже за завісою напевне стояв якийсь чоловік. Та, власне, це не його, Расмусів, клопіт. Може, вони граються в хованки. Проте його лякали очі пані Гедберг. Він ще не бачив у людському погляді такого страху. Пані Гедберг дивилася на завісу, наче, там на неї чигало щось небезпечне.

Анні-Стіні, мабуть, стало шкода пані Гедберг, яка боялася черевика, бо вона ніби мимохіть підійшла до дверей і поправила завісу так, що затулила черевика. Чи, може, Анна-Стіна не хотіла, щоб Расмус помітив, що за завісою стоїть якийсь чоловік?

Від пані Гедберг страх передався і йому. Він відчував, що тут діється щось неприємне. Йому захотілося якнайшвидше втекти з цієї гарної кімнати зі спущеними фіранками, від цих застиглих із жаху очей і від невідомої таємниці за завісами дверей. Захотілося опинитись на сонці біля Оскара.

— Дякую за воду, — сказав Расмус, віддаючи Анні-Стіні черпака.

І рушив до дверей.

— Тобі вже треба йти? Може б, ти… — почув він позад себе розпачливий голос пані Гедберг.

Расмус обернувся і глянув на неї:

— Що, може б, я?..

— Ні, нічого… Буде краще, як ти підеш.

Расмус вийшов з кімнати вражений і стривожений. Чи пані Гедберг часом не натякала, що він якось міг би допомогти їй?

Він розповів про все Оскарові і спитав, що той думає про це.

— Чи ти, бува, не вплутався в грабіжницьку пригоду? — сказав Оскар.

— Та ні… але я певен, що там відбувається щось погане.

Вони трохи пройшли дорогою, та коли переконалися, що їх уже не видно було з вілли, Оскар став і почухав потилицю.

— Не випадає нам іти звідси, поки ми бодай не спробуємо дізнатися, що то за чоловіка ти бачив у віллі. Вертаймося назад!

Вони тихо, обережно знов завернули в браму, але не пішли стежкою, а поза кущами смородини рушили в обхід і скоро опинилися позад вілли.

Тут також у вікнах не було ніякої ознаки життя, проте їх муляла думка, що, може, хтось виглядає надвір із-за спущених фіранок.

— Тут так тихо, як у вечірній пісні, — пошепки мовив Оскар. — Як ми дізнаємося, що робиться за тими фіранками, ти не міг би мені сказати?

— Скажу, — відповів Расмус. — Треба прокрастися в будинок і стежити за ними.

— А ти подумав, як туди прокрастися?

Расмус про це й думав. Аби якось дістатися на верхній поверх, то зі сходів було б дуже добре стежити за всім. Можна лягти на живіт і прислухатися, що діється в кімнаті з зеленими завісами. Він розповів про свої міркування Оскарові, але той похитав головою.

— Дуже небезпечно забиратися в чужий будинок, а надто для такого волоцюги, як я. Та й як я зміг би туди забратися?