Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

– А-а… Ні! Я не про це.

– А про що ж?

– Ну… про різні дитячі справи.

– Про дитячу злочинність, наркоманію?

– Та ні! Про… про дитячі організації.

– Таємні? Сектантів? Сатанистів?

– Та ні!

– Не розумію!.. Щось ти таке говориш…

– Ну добре!.. Бог із ними, з газетами… Ти скажи, твій сусіда з п'ятнадцятої… бультер'єр Бобченко… Ой! Бізнесмен Бобченко, у якого бультер'єр, що за людина?

– Нормальна людина… А що?

– Ну, просто цікаво. Такий собацюра!.. Тобто не він, а в нього… Ти з ним знайома?

– З ким? З бультер'єром?

– Та ні! З Бобченком!

– Авжеж! Він же наш сусіда.

– А як ти з ним?

– Нормально! А що таке?

– Ну, буває, сусіди не розмовляють між собою, сваряться, ворогують.

– Ні! Ми не ворогуємо. Але він такий зайнятий, що йому ніколи розмовляти з сусідами. А чого він тебе цікавить?

– Та просто… Я ж кажу… Бультер'єр у нього класний…

Тут продзвенів дзвоник на урок, і розмова урвалася.

Стасик і Вася нетерпляче чекали Стьопиного звіту. Стьопа переказав друзям усю розмову слово в слово – «А я їй!», «А вона мені!»…

– По-моєму, він їй нічого не сказав, вона нічого не знає! – підбив підсумок Стьопа. – Ато б і Вовочка Таратута, і Боря Бородавко не мовчали б.

– Не мовчали б! – погодився Стасик. – Однозначно! – підтвердив Вася.

– Отже, хвилювалися даремно! – полегшено зітхнув Стьопа.

І хлопці знову викинули Ірочку з голови (тобто з голів). І вона знову перестала для них існувати.

Та за два дні Ірочка сама нагадала про себе.

– Слухайте, пацани! – раптом вигукнув Стьопа. – Дивіться, що я знайшов у себе в портфелі!

– Записка, – сказав Стасик, беручи у Стьопи аркушик паперу. – «Шановний, пане Юхимчук! Повідомляємо, що ви стали членом таємної організації «Бумеранг». Тю! Хто це тобі написав?

– Думаю, Ігнатючка. Пам'ятаєте, коли я казав про організації, вона спитала: «Таємні»?

– Ага! – підтакнув Вася.

– Ану ходімо спитаємо! – рішуче мовив Стасик. Слухай, Ігнатючко, це ти писала? – спитав він Ірочку, показуючи записку.

– Що? Ні! Нічого я не писала! – заперечно замотала головою Ірочка.

– А чого ти почервоніла?

– Нічого я не почервоніла! Одчепіться! Одчепіться од мене!

І скільки вони її не допитували, так вона й не призналася. Хоча було видно, що писала таки вона. Але написано було з нахилом у лівий бік, розібрати почерк важко.

– Дурниця якась! «Бумеранг»… Чому «Бумеранг»? – знизав плечима Стьопа.

– Дитячі забавки! – пхикнув Стасик.

– Однозначно! – сказав Вася.

Однозначно не однозначно, але Ірочка привернула до себе увагу. І хлопці раз у раз мимохіть позирали на неї. А вона таємничо усміхалась. І за два дні хлопці, тепер уже всі троє, знайшли на своїх місцях складені удвічі аркушики. Розгорнули – на всіх трьох аркушиках був один і той самий малюнок – дерево, а на гілці – чорна кицька.

– Тю! Чорна кицька! Знову дурниця якась! – зневажливо пхикнув Стасик. – Не дурниця! – трагічно вигукнув Стьопа. – Це не кицька! Це – чорна пантера!

– Однозначно! – вражено розтулив рота Вася.

– Це – вона! Вона таки все знає. Але чому тоді вона нікому нічого? – здвигнув плечима Стасик.

– Хтозна?… – почухав потилицю Стьопа. – Може, просто порядна, а може, тепер вона буде нас шантажувати.

– Однозначно! – сказав Вася.

– Що ж робити? – розпачливо мовив Стьопа.

– Для початку треба якось її задобрити, – сказав Стасик.

– Як? – спитав Стьопа.

– Ну… щось їй подарувати, – відповів Стасик.

– Квіти? Це ти їй подаруєш! – буркотнув Стьопа.

– Чого квіти? – усміхнувся лукаво Стасик. – Он у тебе є батончик шоколадний. Подаруй, пригости, поки, не з'їв.

– Гм… Мені не жаль… Але… Ні з того, ні з сього?

– Ну, треба знайти якусь причину, привід. У суботу, 30 вересня, – Віри, Надії, Любові… Далі – День учителя. І ще День людей похилого віку… – почав перебирати Стасик.

– Хіба вона вчителька? Чи людина похилого віку? І не Віра, не Надія, не Любов…

– Ай, Віра-Іра – яка різниця? Можна сказати, що переплутали, – махнув рукою Стасик. – Віра, Іра – дуже ж схожі імена.

– Однозначно! – сказав Вася.

– От ти й будеш їй дарувати! На! – простягнув Стьопа Стасику батончик.

– Як ви такі слабаки, можу і я! – схопив Стасик батончик.

Під час перерви Ірочка з класу не виходила, сиділа за партою, читала підручник. Повторювала.

Стоячи біля відчинених дверей класу, Стьопа і Вася бачили, як Стасик підійшов до Ірочки, поклав на парту шоколадний батончик, щось пробелькотів, а тоді стрімголов вискочив із класу.