Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Марія Василівна зняла окуляри, провела рукою по стомлених очах і усміхнулася якоюсь дивною тремтливою усмішкою. Потім тихо, але так, що весь клас почув, сказала ніби сама до себе:– От і закінчився мій останній урок… На все добре, діти…

Нарешті!.. Вовка рвонувся з місця й вискочив з класу.

І лише в коридорі раптом зупинився. Що таке? З класу, крім нього, ніхто не вийшов. Певно, Марія Василівна ще щось говорила. На мить Вовка завагався, – якось негаразд вийшло. Але махнув рукою: «Ет! Мабуть, каже, щоб ми своїх матерів привітали зі святом. Самі знаємо! Не вертатися ж через це назад» – і побіг додому.

Мама дуже зраділа Вовчиному подарунку. Вона була така розчулена, що навіть сльози з'явилися в неї на очах. І все тому, що Вовка сам, власноруч змайстрував його. І хоча татків подарунок – костюм – був значно багатший і дорожчий, він дуже програвав поряд з Вовчиним. Відчувалося, що татко заздрить Вовці. І торжествуючому Вовці навіть стало шкода татка. Він виявив благородство й почав хвалити татків подарунок, але мама сказала, що його, Вовчин, усе одно кращий.

Настрій у Вовки був чудовий. Він почувався героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться подовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.

– Куди це ти так чепуришся, красуне? – глузливим тоном спитав він.

– Як це куди? – підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка. – До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.

Вовка пхикнув – подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.

– Слухай, Вовко, – вона обернулася, – чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.

– Що-о? – від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:– Ти що – не знав?

– Та ні… Чого це… А що такого… Подумаєш…

Тепер уже Нюрка пхикнула:

– Теж іще – кадр! Ставлення називається. Все-таки на пенсію…

Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив із кімнати…

… Ігоря Дмитрухи вдома не було. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло – нікого. Навіть Таня Верба – Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому – і та була десь у бібліотеці.

У Вовки голова пішла обертом. Як же це я так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок…» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звісно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути при цьому присутнім. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма – крім нього…

Ну й нехай!.. До речі, нещасливу одиницю «з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.

Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну, що було почекати ще якусь хвилинку… І тоді – разом з усіма. А так усі гуртом, а він – сам-один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.

Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато озираючись, рушив сходами на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори п'яті класи не запрошують – лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому – дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, подейкують, злодія на місце злочину.

Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески – мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й президію на сцені. В центрі сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене – таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.