Всеволод Нестайко - Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)

Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:

– Слово має учень п'ятого «Б» класу Онищенко Володимир.

У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?…

Усе тіло Вовчине – ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби…

Усі чекають.

Вовка мовчить.

– Говори, Онищенко, не соромся, – лагідно запрошує директор. – Ну – «Дорога Маріє Василівно…» – пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.

– Дорога Маріє Василівно, – машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.

Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вихоплюються самі собою – гарячкові, безладні, нестримні…

– Я… в мене… Я нічого не хотів… Я просто… У мене… одиниця «з обманом»… остання… більше ні в кого… І я не виправив… не встиг просто… Я хотів… учив… Слово честі… Тепер усе-все знаю… Чесне…

Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав. Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.

Потім, досі плачучи, він сидів на дивані, а хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд із ним – Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає. Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:

– Дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?… Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.

… Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) – але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів…

І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це не звичайна контрольна. Це – твір. На вільну тему – «Ким я хочу бути». Начебто й стара тема, але для кожного в його особистій долі вічно нова…

Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: «Буду космонавтом». А вже потім дороги їхні розійшлися – Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький – на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.

Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю… В душі його точилася боротьба. Йому кортілостати знаменитим хокейним воротарем. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах, – ноги його підгинались і роз'їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде програмістом. Як тато.

Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею. Вона, звісно, не від того щоб стати космонавтом, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть…

Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.

А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не замислювалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це недуже вірила.

А от Вася Дубчак вірив – бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут-таки, в контрольній, намалював свій портрет.

Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором крамниці, де продаються марки.

Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них – винахід кишенькового, на транзисторах, апарата «Гіпноз шляхетства», який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.