Ярослав Стельмах - Як ми до Генки ходили

І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть - адже збір макулатури був минулого тижня…

Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась.

- Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!..

А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить:

- Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його - Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку.

Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти.

Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах.

- Пхе, казки, - сказав Генка. - А у вас про шпигунів не видають?

Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась.

- Дайте мені почитати, - попросив він, - а ви поки другу будете! А потім обміняємось.

- Так це ж не про шпигунів, - сказав Митько.

- Нічого, вона теж цікава.

- Нехай почитає, - сказав я. - Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б.

Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також.

- Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура.

- Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо.

Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.