Ярослав Стельмах - Санчата

Спускалися ми з Митьком на санчатах. Уже всі розійшлись, а ми собі катаємось. Нарешті вирішили йти додому. Дивимось - дядечко з паличкою до нас прямує.

Мені, - каже, - хлопчики, незручно дуже, але взув я старі черевики, а вони ковзкі. Боюсь, не піднімуся нагору, впаду. Мені дуже незручно, - повторює, - але чи не змогли б ви мене на гору оцю підвезти?

Йому, мабуть, теж додому потрібно було, як і нам.

Ми трохи розгубились - нас дорослі катали на санчатах, це правда, а от ми їх ніколи. Я і кажу:

- Звичайно, можемо! Сідайте, будь ласка.

От веземо дядечка, а він іще ззаду паличкою своєю підштовхує. Тільки виїхали - тіточка якась біжить.

- Що, - кричить, - зламав?

А ми їй:

- Та ні! Він хоч і важкий, але санчата теж міцні, будь-кого витримають. Так що ви не хвилюйтеся, не зламав.

Дядечко засміявсь і до тіточки:

- Нічого я не зламав. Просто слизько дуже, от я і попросив хлоп’ят підвезти.

Тут і ми зрозуміли, що вона зовсім не про санчата питала.

Тіточка взяла його під руку, і вони пішли. «Спасибі» сказали.

А ми думаємо: «Раз на гору вже зайшли, то ще раз спустимось».

Спустилися. Стоїмо, чекаємо - може, ще когось підвезти потрібно. Довго чекали - ніхто не просить. Бачимо - бабуся йде. Ми до неї.

- Чи не треба вас на гору підвезти?

А вона ступнула назад і каже:

- Ви вже краще самі катайтесь, а то ще завезете на гору, а там відпустите.

Чи то вона так пожартувала - незрозуміло.

Ми тоді ще раз з’їхали. Вже стемніло, а нікого так і нема.

Ми й пішли собі додому.

«Нічого. - думаємо, - завтра теж прийдемо кататися. От тоді, може, кого-небудь і підвеземо!»

Санько не був цілий тиждень у школі. А потім приходить. Ми його питаємо: - Чого ти в школу цілий тиждень не ходив?

- А мені гланди вирізали.

- А як це?

- А от так - були в мене гланди, а зараз нема! - і рота відкрив. - Бачите?

Ми всі подивилися, але нічого не побачили. Нічого ми не бачимо!

- Звичайно, не бачите, бо їх уже нема. Ось тут, - і пальцем у роті щось показує.

- Так ти ж палець вийми, не видно нічого!

- Хоч і вийму, так усе одно не побачите, бо їх уже вирізали.

Я тоді теж палець у рот засунув і кажу:

- І в мене нема. Не треба нічого і вирізати.

А він:

- Гланди у всіх є!

Я тоді Митьку в рот подививсь і Наталці, але й у них нічого не побачив.

- Нема, - кажу, - ні в кого гланд. Що ти нам голови морочиш!

- Нема, - Санько говорить, - значить, ви всі ненормальні. А в усіх нормальних людей гланди є!

Так ми йому і не повірили.

Але чого ж він цілий тиждень у школу не ходив? Незрозуміло!