Іван Багмут - Блакитне плесо

«Повбивати та познімати хутро?» — подумав Панько, але вбивати було шкода.

Нарешті він знайшов вихід: «Роздамо по інших школах. Подаруємо піонерам для куточків живої природи. Правильно!»

Він уявив, з якою подякою прийматимуть подарунок піонери з «Зорі» і з іншого сусіднього села. Кількох хом’яченят можна буде і в райцентр передати. Може, і Панька виберуть у ту делегацію, що поїде в райцентр? Звичайно, виберуть! Він там скаже: «Ми вам передаємо живого хом’яка, щоб ви, піонери, майбутні майстри високих урожаїв (йому дуже подобався вираз «майстри високих урожаїв», його завжди вживав товариш Берест, а Панькові все якось не доводилось вставити цей вираз в свою промову), щоб ви вивчали цього шкідника для того, щоб уміти з ним боротися». Або ні, він не так скаже: «Щоб боротися з ворогом, треба знати його. Ось хом’як. Він на вигляд не страшний, а знаєте, скільки зерна він з’їдає за рік із своїми хом’яченятами?..» Панько не знав, скільки кілограмів хліба з’їдає хом’як з своїм приплодом, але він довідається про це в Степана Юрійовича або в товариша Береста. «Мабуть, багато їсть… — подумав він, — треба завтра ж про це спитати».

Вирішивши долю хом’яченят, Панько, нарешті, звернув увагу, що від нових мешканців у піонерській кімнаті значно погіршало повітря. Він відчинив кватирку, ще раз оглянув кімнату хазяйським оком і вийшов.

— А ти сидиш? — побачив він кота. — Гляди мені! — і посварившись на нього пальцем, замкнув двері.

Микола сидів біля хати і стругав дощечку. Побачивши Панька, він кинувся до нього і, захлинаючись, став розповідати, що робить млинок.

— Ти розумієш, це не для іграшок, Млинок буде великий, такий, що крутитиме точило. Це зовсім просто. До точила, до ручки я прироблю шків і потім надіну ремінь або просто вірьовку на вал вітряка і на шків точила. От і все! Завтра буде готово!

Іншим разом Панько теж захопився б млинком і допоміг би Миколі майстрювати, але тепер він тільки похмуро спитав:

— Що ж ти гостритимеш на точилі?

Як що? Ножі, сокири…

— Скільки ж у вас ножів та сокир?

— Скільки! Три ножі і одна сокира.

Панько уїдливо засміявся:

— Ну, за годину наточиш, а потім?

— А потім… — сказав Микола і задумався. — А потім, — з новим запалом заговорив він, — я зроблю Динамомашину, і в нас дома буде електрика. Справді! Я зроблю динамомашину!

У Панька заворушилась заздрість. Йому теж хотілося зробити динамомашину. Але він тільки похитав головою:

— Динамомашину! Та ти ж її і не бачив ніколи.

— Як не бачив? Бачив! А взимку, коли ми їздили на екскурсію до Палацу піонерів у Харків? І ти ж бачив. її зробили юні техніки. І я зроблю! От побачиш, за тиждень зроблю!

Панько зрозумів, що Микола І не думав повертатися на ставок. Це його розсердило, і динамомашина враз втратила для нього цікавість.

— А чого ти втік з греблі? — спитав він Миколу.

— Я не втік, а просто пішов. Обридло…

— Ти ж голосував за ставок. Ти ж тоді на зборах казав, щоб ставок назвати піонерським!

— Ну, що ж, що голосував. Тоді голосував, було цікаво, а тепер нецікаво… Що ж то за робота! Кидай глину та й кидай… Хоч би толк був, а то два тижні працюємо, а греблі і від землі ще не видно…

— Отак ти і млинок, і динамомашину зробиш… — уїдливо промовив Панько. — Завтра ж тобі обридне… А за те, що зриваєш нам роботу, ми тебе на раду дружини викличемо!

— Хо-хо! Я зриваю роботу! Без мене не обійдуться! Та хіба та не бачиш, що там половина народу зайва? Місця ж на греблі мало, всі збилися в купу і товчуться, тільки один одному заважає. Ти думаєш, Костя Чаговець учора чого пішов додому? Батько сказав? Ні, йому теж обридло. Скоро всі розбіжаться!

— Розбіжаться? — розсердився Панько. — Не розбіжаться. Не всі такі кваші, як ти!

— А ти чого дражнишся? — раптом скипів Микола.

— А що, хіба не кваша? Ну, так дезертир!

— А ти… а ти дурень!

— Я дурену? Я тобі зараз покажу, який я дурень, — вигукнув Панько і пригнувся, щоб кинутися на Миколу з кулаками, але в цей час з хати пролунав голос Миколиної матері:

— Миколо! Ти дав курчатам їсти?

Панько від несподіванки застиг на місці.

— Зараз дам! — гукнув Микола і, показавши Панькові язика, крутнувся І зник у хаті.

Панько важко перевів дух, хвилину постояв, потім плюнув і пішов з двору.

По дорозі він трохи заспокоївся: завтра він розповість про все Степанові Юрійовичу. Нехай викличуть Миколу на раду дружини, виключать з піонерів…

Раптом він побачив під тином однієї хати таку свіжу і соковиту лободу, що не міг не спинитися, щоб не нарвати для хом’яка.