Іван Багмут - Блакитне плесо

Він перечитав список, відзначаючи олівцем, хто з піонерів не вийшов сьогодні на роботу. А завтра не вийде ще більше. Він це знав, бо дехто з хлопців погано працював сьогодні, весь час позіхаючи та поглядаючи на сонце.

Ці думки вкрай засмутили Панька, і тільки прихід Степана Юрійовича трохи повернув йому гарний настрій — адже ж приємно відрапортувати старшому піонервожатому про відмінно виконане завдання.

— Ну, от і молодчина! — похвалив його вожатий. — А міг би зразу зробити. Зате тепер ти запам’ятаєш хороше прислів’я; ледачий двічі робить!

— А завтра я ще краще перепишу! — похвастався Панько.

— Завтра не треба переписувати.

— Як? Чому? — злякався Панько. — Хіба завтра не будемо працювати? А як же ставок?

— Працювати будемо. А переписувати треба було лише один раз, а потім щодня тільки відзначати проти кожного прізвища — хто прийшов, а хто ні. Коли б зразу переписав як слід, то ні вчора, ні сьогодні не треба було б трудитися…

— От я дурний… — щиро промовив Панько.

— Ну, що ж, на помилках ми вчимося, — засміявся Степан Юрійович і додав: — Гляди ж, Панько, сьогодні обов’язково зайди до Кваші, довідайся, чому він не ходить на греблю.

Назбиравши заздалегідь черв’яків для коропеняти, Панько подався до школи. Навколо половіли, красувалися жита, а туди, далі від балки, зеленіли плантації буряків, і зовсім на обрії зеленою стіною підіймалися зарості лісосмуги. Спека вже почала спадати, але земля була ще гаряча. Панько з насолодою ступав босими ногами по пухкому пороху на шляху; Приємно йти по зеленій прохолодній траві, але не менш приємно йти й по гарячому пилові. Коли трохи заплющити очі, здається, що нога поринає в теплий, ніжний пух.

Панько любив ходити сам. Так хороше мріється тоді. Лісосмуга в думках виростає у величезний ліс, балка наливається водою, маленьке коропеня, яке живе в акваріумі, перетворюється на такого коропа, що не вміщається в скляному ящику…

Та сьогодні Панькові заважає мріяти Микола Кваша. Втік Микола! А може, Миколині батьки дали йому якусь роботу дома? Цілком можливо… Та все ж на серці в Панька неспокійно. Щось багато піонерів останнім часом стали працювати якось байдуже. Замість трамбувати землю, стоять, оглядаються на всі боки, а як бува перекинеться вагонетка, то всі біжать подивитися і стоять там, аж поки не гукне вожатий.

Ні, коли б у Миколи була поважна причина, він спитав би дозволу піти. А раз пішов самовільно, значить, не хоче працювати на ставку. А вчора Костя Чаговець і Семен Бережний не прийшли на роботу, сказали, що батьки залишили їх дома, а насправді батьки нічого їм і не казали. Просто хлопцям обридла одноманітна робота на греблі.

Панько прискорив крок і незабаром був уже в селі. Не заходячи додому, він попрямував до школи.

«Ну, зараз подивимося на наших хом’яченят! Як вони там?» — відігнав неприємні думки Панько і постукав до сторожихи.

Він взяв ключ і пішов до піонерської кімнати. Там біля самих дверей, уткнувшись носом у щілину між дверима і одвірками, сидів рябий сторожишин кіт.

— А ти чого тут? Га? Чого тобі тут треба? — суворо запитав Панько.

Кіт незадоволено відійшов трохи від дверей і спинився, дивлячись на Панька спокійно-презирливими очима.

— У, котяра! — тупнув на нього хлопець, але кіт лише відвернувся, не змінюючи свого презирливого вигляду.

Панько відімкнув двері і встиг побачити, як хом’ячиха, що лежала біля своїх малят, раптом схопилася з місця і забилася в куток клітки.

— А, боїшся? — лагідно промовив Панько. — А я тобі трави приніс. Їж! — Він поклав у клітку траву і кілька хвилин сидів, роздивляючись на хом’яченят, що підіймали голови, ворушилися і тихенько повискували, шукаючи матір. — А що ж ми з ними будемо робити, як вони повиростають? — спитав сам себе Панько і, посидівши ще з хвилину, встав і підійшов до акваріуму.

— А оце ось — тобі. На! — і висипав у акваріум черв’яків. — Їж! Поправляйся!

Коропеня ковтало черв’яків, а Панько замріяно дивився на нього і приказував:

— Їж, їж, рости… На той рік у ставку плаватимеш!

Хлопець оглянув опудало зінського щеняти, що стояло в другому кутку кімнати, і знову підійшов до хом’яка. Він спробував подражнити його, ширяючи в клітку паличкою, але звірок не кидався на паличку, а тільки шкірив зуби, поблискуючи маленькими очима.

— Ну, добре, сиди… — поблажливо кинув Панько і подумав: «А що ж ми все-таки робитимемо з хом’яченятами? Навіщо нам стільки хом’яків? А як вони на той рік ще наплодять?»