Клара Фехер - У мене буде острів

— Ви йдіть до школи, а я забіжу до пральні, — сказала Ютка.

— Ходімо разом, — запропонувала Каті.

— Гаразд, але поспішаймо.

В пральні стояла чимала черга: тітки, дядьки, діти з великими пакунками. Каті стала в кінець черги, але Жолі голосно заплакав.

— Спізнимось, спізнимось до школи, мене будуть лаяти, і я не допливу до острова!

— Вставати треба раніше! — пробурчав сердитий дядечко.

— Чого плачеш, синку? — спитала якась жінка.

— Це діти Ковачів, — промовила приймальниця. — Вони не звикли приходити в таку пору. Чи не захворіла ваша матінка?

— Захворіла мати? — загомоніли в черзі. — То, будь ласка, хай проходять уперед!

— Не мама хвора, — хлипав Жолі, — а нам треба, щоб ця білизна була до полудня випрана!

— Що за біда в цього хлоп’яти? — питали люди одне в одного.

— Та ж ви чули — мати хвора!

Приймальниця прийняла білизну в дітей.

— Постараюся допомогти вам, — сказала вона. — Віддам вашу білизну до термінового прання. По обіді навідайтесь, певне, буде готова.

Діти побігли до школи.

— Не біда, коли й увечері заберемо білизну, а то й у понеділок. Сподіваюсь, мама не помітить, — сказала Ютка.

— Ні, мама завжди все помічає, — зауважила Каті.

— А вчора ж не помітила, що вази немає на шафі! — озвався Жолі.

— Про вазу ти вже помовч! Дивись мені, не бешкетуй у школі! І не мрій про свій острів, бо інакше не бачити його тобі, як своїх вух. Ну, ходімо!

Сестри побігли до свого класу, Жолі — до свого. Побачивши Шаньї та Берці, враз забув про всі турботи.

Після уроків Ютка побігла до пральні.

— На жаль, білизна не готова, зайди ще раз надвечір, — сказала приймальниця.

Ютка повернулася додому, коли Каті вже розігрівала обід. Жолі теж був удома.

— Що на обід? — нетерпеливо спитав він.

— Не шпинат, — засміялася Каті. — Йди помий руки.

Жолі пішов до ванної. Аж тут почув, що мама відмикає вхідні двері.

До вітальні мама увійшла з великим пакунком.

— Добрий вечір, дітки! Ану лишень, скажіть мені, що це означає?

— Що, що таке? — спитав Жолі.

— Коли я проминала пральню, тьотя Агі, приймальниця, гукнула мене Мовляв, ваша білизна, яку діти приносили до термінового прання, готова.

— Ой! — вигукнула Ютка.

— Мамуню! Знаєш… Жолі…— почала Каті.

Жолі, як ви самі здогадаєтесь, не промовив і слова. Лише сльози полилися в нього з очей. Але за хвильку він вигукнув:

— Це я, я наклав шпинату у вазу, щоб не голодувати на острові! Я не бив ногою по вазі!..

— Ти розбив вазу? — спитала мама.

— Лише простирадло стало зеленим од шпинату, і подушка, і стіна…

Мама нарешті збагнула, що трапилося, і засміялася. Ютка та Каті перезирнулися і собі зареготали.

— Але я заплачу за термінове прання! — сказала Ютка. — Маю гроші в копилці… Тільки не треба карати Жолі…

— Не треба його карати! — підхопила Каті.

— Я хочу допливти до острова! Я завжди буду гарно поводитись! — крізь сльози вигукнув Жолі.

— Ну, дітки, сідайте обідати, — сказала мама. — Та й мені дайте тарілку. Я така голодна! Вдень не встигла пообідати…

І мама сіла до столу.

Коли попоїли, мама стала розповідати про своє дитинство.

Це було так цікаво, що Жолі, забувши про статечність, поклав лікті на стіл.

Мама згадувала про ті часи, коли вона була маленькою. І вона тоді часом забувала про гарну поведінку. У них вдома на шафі стояла пляшка з малиновим сиропом. То вона відпивала потроху з тієї пляшки, а потім доливала туди води. Уявляєте? Сиропу чимдалі меншало, води більшало, врешті-решт у пляшці лишилася сама вода…

Потім мама розповіла про те, як вона гралася у ярмарок. Вони жили на селі, і вона повиносила на вулицю все взуття, яке тільки знайшла в хаті: чоботи діда, сандалії дядька Яноша, білі черевики тітки Бірі, — все це взуття поставила на вулиці перед хатою. Потім гра їй набридла, і вона пішла в хату, покинувши взуття на вулиці. Надвечір бабуся почала шукати святкові чоботи діда, і мамі довелося у всьому признатися. Всі вибігли на вулицю — та взуття вже не було! Хтось його поцупив…

— Мабуть, добре тобі перепало? — спитала Ютка.

— По заслузі! — засміялася мама. — Нашкодити може кожна дитина… Не такий це уже й гріх! Головне — щоб на думці лихого не мати, щоб бути завжди готовим творити добро… Так, Жоліко?

— Так… Але татові все-таки не будемо говорити про шпинат, — попросив Жолі.

— Татові розповімо про все, — серйозно відповіла мама. — Але тато не буде сварити. Він радітиме, що сестри так люблять тебе. А ти, Жоліко, поводься ввечері якнайкраще, і вночі теж… А ранком — ранком, диви, і допливеш до острова.