Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

— Я заплатила за них, ви, малі брехухи!

І хоча в ці слова Мері вдалося вкласти всю свою зневагу, їй ураз захотілося, щоб стіна розверзлась, а вона сама провалилася в тріщину. От якби вона знала чарівне слово, яке зробило б її невидимою! В казках, що їх вона читала, коли була маленька, таке завжди траплялося у безвихідному становищі, і хоча тепер Мері не читала тих казок, вважаючи, що всілякі чудеса і чари — просто нісенітниця, вона все-таки провела пальцями по слизькій стіні, сподіваючись знайти яку-небудь кнопку чи ручку.

Але нічого такого не сталося. Вона все ще стояла на одному місці, угорі над нею було сіре небо, а під ногами слизька рінь, а двійнята і цей зніяковілий хлопець не зводили з неї очей.

— Так не можна говорити, — дорікнув їй хлопець. Обличчя його все ще горіло рум’янцем, — Вони ніколи не обдурюють. Хоч і маленькі, але завжди кажуть правду.

— Брехня гірша за крадіжку, — самовдоволено вставила Поллі і, дожувавши свій шоколад, витерла руки об сорочечку.

— Поглянь, що ти наробила! — вигукнула Мері, сподіваючись відвернути від себе увагу хлопця. Адже він, мабуть, повинен був стежити за Поллі й Аннабел, щоб вони не позабруднювалися. Та її надія не збулася. Хлопець тільки краєчком ока глянув на Поллі й сказав, що нічого вже не поробиш, це, мовляв, не біда, шоколад легко від переться, то не мазут.

Затим він повернувся до Мері. У нього були блакитно-сірі з брунатними цяточками очі, схожі на камінчики.

Мері завжди звертала увагу на очі. З виразу очей вона часто здогадувалася, про що людина думає, а це іноді відрізнялося від того, що вона каже.

Але хлопцеві очі тільки спантеличили її. У них відбилося замішання і, хоч як це дивно, жалість. Мері не могла зрозуміти, чому він жаліє її.

— Ти була голодна? — запитав хлопець.

Запитання було таке несподіване, що вона одразу не змогла відповісти.

Хлопець знову почервонів:

— Я тільки подумав… може, й справді ти була голодна?

— Будь ласка, Саймоне, — схопила його за рукав Аннабел, — влаштуймо над нею суд. Ми повинні судити її.

— Будь ласка, Саймоне! — почала підстрибувати Поллі. — Я буду свідком, а вона підсудною.

— І я хочу бути свідком, — сказала Аннабел. — Я ще ніколи в житті не була свідком. Це несправедливо.

Мері втупилася в них.

— У себе вдома, коли хтось із них нашкодить, ми іноді влаштовуємо суд… — сказав Саймон.

У нього був зніяковілий вигляд від того, що довелось відкрити сторонній людині домашній звичай, та крім цього на його обличчі відбилось іще щось; чи то сором’язливість, чи то сором. Він повернувся до близнюків і пробурмотів:

— Це не гра. Невже ви не бачите, що бідна дівчинка хоче їсти? Вона сьогодні, мабуть, і не снідала.

— А я з’їла свій сніданок, — похвалилася Поллі. — Кукурудзяні пластівці з молоком, і грінки, і яблуко.

— Замовкни! — сердито осмикнув її Саймон. Вона закліпала очима й засунула палець у рот.

Мері нарешті перевела подих. Їй усе стало зрозуміло. Адже перед тим, як прийти до моря, вона качалася в чагарнику, вимазала листям, змішаним із землею, обличчя й волосся. Звичайно, листя і бруд вітер уже здув, але вигляд у неї, мабуть, як у того волоцюги чи як у циганки Одне слово, як у дуже бідної…

Ось чому Саймон пожалів її.

На якусь хвилю вона страшенно образилася й хотіла крикнути, що це все неправда. Якщо вона сама не багата, то батьки її — багаті люди. Принаймні, вони мають змогу купити їй стільки шоколадок, скільки вона забажає.

Але вона промовчала. Розтулила рота, подивилася на Саймона і знов стулила, не сказавши жодного слова. Мері злякалась. І, як вона раптом збагнула, злякалася не того, що він може зробити, — вона могла легко втекти, адже при ньому були Полліанна і сумка, — а того, що він про неї подумав би.

Це почуття скоріш за все її здивувало. Досі їй було байдуже, що люди про неї думають, за винятком хіба що дідуся і її першої вчительки, міс Фіпс, яка була дуже добра жінка. Але ж Саймон аж ніяк не належав до цих людей.

Вона похнюпилася і крізь вії спостерігала за ним. Худий, рудуватий, очі немов поцятковані камінчики. На перший погляд, звичайний собі хлопець, одначе вона вже знала чи, радше, відчувала, — бо говорити про те, що вона його знає, після того, як вони тільки-но познайомилися, було рано, — що з ним доведеться рахуватися. Тож хай ліпше він її жаліє, ніж зневажатиме.

— А ти й справді не снідала? — поцікавилась Поллі. — Навіть кукурудзяних пластівців не їла?

Мері похитала головою. Її довге волосся обвило обличчя, сховало його.