Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

— Все буде гаразд, — сказав Саймон. — Не треба тільки дивитися вниз.

— Ви так думаєте? — невпевнено сказала тітка Еліс. — Не знаю…

— Я зав’яжу вам очі, — запропонував Саймон. Він дістав з кишені не зовсім свіжу носову хустину.

Тітка Еліс покірно стояла, поки він зав’язував їй очі. Кінці хустини стирчали в неї над головою, мов кролячі вуха. Бліда, мов бруква, вона непевним кроком ступила на дошку.

— Я вас тримаю, — сказав Саймон. — Намагайтесь ста вити одну ступню перед другою так, щоб носком однієї відчувати п’ятку другої.

Тітка Еліс високо підняла ногу, як птаха, що йде по воді.

— Ось так, у вас чудово виходить, — похвалив її Саймон.

Він обережно задкував, міцно тримаючи тітку Еліс за руку. Це була дуже смішна картина, але Мері навіть не усміхнулась.

— Нам слід було б зачекати човна, — сказала тітка Еліс і раптом зупинилась.

— Так буде швидше, — відповів Саймон.

— А якщо ми впадемо?

— Не впадемо, якщо ви не будете зупинятись.

Крок за кроком, злякано скрикуючи час від часу, тітка Еліс повільно просувалася вперед. Мері заплющила очі.

— От і все, — нарешті сказав Саймон. — Тут і грот недалеко.

— Здається, я пам’ятаю, — промовила тітка Еліс.

Мері не зрозуміла, що вона має на увазі. Вони пройшли так близько біля куща, що вона могла, простягнувши руку, доторкнутися до плаща тітки Еліс.

Коли, за розрахунками Мері, вони вже дійшли до грота, вона підвелася й пішла за ними. Скрадливо піднімаючись крученими сходами, вона почула, як тітка Еліс сказала:

— Бідна дитина! Бідний хлопчик.

Крішна щось пробурмотів у відповідь.

— Ти спав? — знову почувся тітчин голос. — Це добре, сон тобі тільки на користь. Де в тебе болить, любий?

Вона говорила лагідним тоном. «Зі мною вона так ніколи не розмовляла», — подумала Мері й зумисне провела по гострих кристаликах на стіні. Потім висмоктала кров з подряпин і зітхнула. Тітка Еліс, може, й розмовляла б з нею так, якби вона їй дозволила. А тепер уже пізно…

— Добре, любий, — провадила далі тітка Еліс, — я більше не чіпатиму твій бідний животик. Тобі боляче, я знаю, мій голубе, але скоро ми вилікуємо тебе. Сюди пливе на човні добрий чоловік, і ми відвеземо тебе в хорошу, теплу лікарню. Саймоне, піди подивись, чи приїхав твій дядько…

Мері збігла вниз, перестрибнула через вузький потічок на другий бік грота й сховалася в маленькій кімнатці з видовбаним у стіні віконцем. Звідси їй було видно частину центральної печери.

Вона почула, як Саймон гукнув: «Дядьку Хорейсе, ми тут!» — і з озера йому щось відповіли. Чути було, як скриплять кочети, — човен підплив до грота.

— Зараз тітка Еліс знесе його вниз, — сказав Саймон.

— А ти стоїш тут, — сказав дядько Хорейс, — і дозволяєш жінці…

— Не хвилюйтесь, містере Трампет. Він нічого не важить. Бідне ягнятко, воно не важче за птаха.

Ставши навшпиньки, Мері бачила обличчя тітки Еліс, коли та опускалася кам’яними сходами, і прихилену до її плеча голову Крішни.

Саймон захихотів:

— А я вважав, що ягнятко важить трохи більше за пташку.

— Не переч старшим, — спокійно сказала тітка Еліс. — Сідай у човен. Візьмеш хлопця до себе на коліна.

Вона зникла з поля зору Мері. Знову заскрипіли кочети.

— Тримайся, хлопче! — загудів голос дядька Хорейса в порожнечі грота. — Незабаром будеш у ліжку.

Мері уткнулась обличчям в стіну. Ще хвилина — і вони всі поїдуть. Всі. А тітка Еліс навіть не згадала про неї.

Почувся плескіт весел, голоси стали віддалятися. Потім зовсім затихли. Запала тиша. Вона залишилася сама. Вони поїхали й забули про неї. І хоча якраз про це вона мріяла — залишитися самотинно на острові, — на очах у неї виступили сльози.

— Мері! — раптом почувся голос тітки Еліс.

Мері визирнула у віконце. Тітка Еліс стояла біля входу в грот.

— Мері, де ти, голубонько моя?

Мері затамувала подих.

— По-моєму, в нього апендицит, — голосно, ніби з кимось розмовляючи, сказала тітка Еліс. — Бідний хлопчина! Містер Трампет відвезе його в лікарню на своїй машині. Саймон подзвонив йому в крамничку, й він одразу ж приїхав.

Вона замовкла, прислуховуючись. Потім знову гукнула:

— Мері!

Мері й не поворухнулася.

— Знаєш, у твоєму віці я часто тут бувала, — знову заговорила тітка Еліс. — Міст тоді був ще не поламаний, але сюди ніхто не заходив. Я приїздила сюди на велосипеді й залишала його біля воріт. Стежка відтоді трохи заросла, й такої високої кропиви я не пригадую. Але добре пам’ятаю, що я відчувала тоді. Я приїздила сюди сама й тут відчувала себе зовсім іншою. Мені здавалося, що я дуже гарна й розумна, що мої батьки ніби мені й не рідні, а лишень удочерили мене, і що насправді я дочка герцога. Мабуть, то були просто безглузді фантазії.