Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.

— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:

— Ви самі її дали мені, міс.

У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.

Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.

Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.

На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.

Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.

Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:

— Я вас слухаю.

Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», — подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.

— Містер Патель тут живе? — запитала Мері.

— Не розумію, — похитала головою жінка.

— Містер Патель, — повільно повторила Мері. — Він… Він чорний.

Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.

— Іди сюди, — сказала вона, поманивши її рукою до себе.

А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!

Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…

Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, — просто вигадка, і все.

Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»

— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.

Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.

І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…

Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.

Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.

На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»

Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.