Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

— Що означає «тепер в Англію летіти вже надто пізно»? — запитав Саймон.

— Тому що вийшов новий закон. Хіба ти не чув про це? Наш літак мав прибути у Лондон після опівночі, а на той час закон мав уже набрати силу, і нас однаково не пустили б.

— Потішна історія, — засміявся Саймон. — Немов у казці про Попелюшку.

— Помовч, — зупинила його Мері. — Мені здається, я знаю, про що він говорить, я тобі потім поясню, а зараз помовч, будь ласка… — Вона повернулася до Крішни, який уже впорався з останнім сендвічем і струшував крихти з шалі. — І довго ти ховався в туалеті?

— Довго… — На якусь хвилю в його очах застиг переляк, коли він згадував, як йому довелося серед ночі переховуватися в туалеті в чужій країні. Потім він випростався і вів далі: — Я, звичайно, не боявся. Просто я не знав, що робити далі. Через якийсь час я знову пішов у зал. Там було повно людей, що чекали своїх рейсів, і я побачив того чоловіка, який частував мене цукерками в поїзді. Він сидів на лаві, і я подумав, що він, мабуть, все-таки злодій. Помітивши мене, він усміхнувся, а я підї-йшов до нього і спитав, як потрапити на літак до Англії. Він відповів, що всі літаки переповнені, але все можна владнати, якщо в мене є гроші, тобто можна дати хабара. Я сказав, що в мене є п’ятдесят англійських фунтів — їх дав мені тато для дядька в Лондоні. Він сказав, що цього достатньо і, якщо я зачекаю, він піде і все розвідає. Він посадив мене на своє місце, і я заснув, а коли прокинувся, цей чоловік прийшов іще з одним індійцем і з французом. Француз своїм зовнішнім виглядом був схожий на селянина. Я почав діставати гроші з кишені, але він зупинив мене. Я подумав, що він, мабуть, службовець аеропорту і боїться, що хтось побачить, як він бере хабара, і :ми всі разом пішли на вулицю. Там ми сіли в машину, я дістав гроші, француз узяв їх і засміявся. Машина рушила, і я, подумавши, що ми їдемо в аеропорт, зрадів і став роздивлятися довкола. Париж — дуже брудне місто, не те що Найробі. Це мене здивувало, бо доти я вважав, що Франція — багата країна. Ми проїхали кількома бідними вулицями, і я сказав: «Чогось ми дуже довго їдемо до аеропорту!», а індієць відповів, що ми не полетимо літаком до Англії, а попливемо човном. Я, звичайно, розсердився, та вони тільки посміялися з мене. Тоді я зажадав, щоб вони зупинили машину й випустили мене, але чоловік, який сидів поруч мене на задньому сидінні, міцно скрутив мені руки. Я вже подумав був, що він мені їх поламає. У мене й досі болить отут…

Він доторкнувся рукою до плеча, і на якусь мить, на згадку про минуле, по його обличчю ковзнула тінь страху. Мері, яка досі заздрила Крішні, що йому довелося стати учасником такої захопливої пригоди, відчула страх.

— Отоді я зрозумів, — вів далі Крішна, — що то недобрі люди, злочинці, і якщо я не сидітиму тихенько, вони можуть наробити лиха: переріжуть, наприклад, горло й залишать десь на дорозі стікати кров’ю. Через те я більше не розмовляв з ними і сидів нишком кілька годин. Я намагався щось придумати, аби перехитрити їх, але що я міг вдіяти, коли проти мене одного було троє злочинців. І хоча двоє індійців незабаром заснули, француз пильно стежив за мною, раз по раз поглядаючи в автомобільне дзеркальце.

— То не злочинці, — перебив його Саймон. — Адже вони переправили тебе в Англію. А могли б забрати гроші й залишити тебе у Франції.

— Вони б не зважилися на це! — гнівно зблиснув Крішна неушкодженим оком. — Бо боялися, що я заявлю в поліцію і тоді вони б не уникли кари. Не встигли б і до човна добігти, як їх усіх спіймали б.

— Встигли б, якби перед тим тебе вбили! Мертві не заявляють у поліцію! — У Саймона був переможний вигляд. — Тобі таке і на думку не спало, правда ж? Ти все вигадуєш!

— Та не будь ти таким причепою! — осмикнула його Мері. Вона розсердилася на Саймона за те, що він зіпсував таку цікаву розповідь. — Причепа і тупак, — додала вона, окинувши його лютим поглядом.

Саймон почервонів, але вперто стояв на своєму:

— Не розумію, для чого все перебільшувати. Називати їх злочинцями!

У нього був розгублений вигляд. Мері розсердилася: сам упертий та ще й ображається! Але за мить їй стало шкода його. Зрештою, він має рацію: ті двоє ніякі не злочинці, навпаки, вони були нещасні й налякані.

— Я не думаю, щоб вони хотіли вбити його, — спокійно сказала Мері. — Просто їм потрібні були його гроші, щоб дістатися до Англії. А він, звісно, боявся, що його вб’ють. На його місці і я боялася б.

— А на човні вони до мене добре ставилися, — сказав Крішна. — Доти я ніколи не був на морі, і мені стало страшно: величезні хвилі, кругом холодна сіра вода і не видно землі! Коли мене занудило, француз дав мені трохи бренді, а ті двоє сказали, що як тільки дістанемося англійського берега, вони відвезуть мене в Лондон машиною і я там знайду свого дядька. Та коли ми причалили, вони повтікали.