— Я привів до вас нашого старшого друга. Він хоче поговорити з вами.
Стариков підвівся. Він був дуже блідий і виснажений, але рана його майже загоїлась, і він уже мав досить сили і радісно всміхнувся мені й дяді Михайлові.
— З ким маю честь говорити? — спитав він дядю Михайла.
Дядя Михайло сказав до мене ласкаво:
— Сашко, піди постережи, щоб нас ніхто тут не застукав і не підслухав.
Я його зрозумів: дядя Михайло чудово знав, що ніхто нас тут не застукає і не підслухає, а йому просто треба було поговорити з Стариковим без свідків. Що не кажіть, а дорослі іноді бувають занадто боязкі й обережні.
Потім, коли я через півгодини повернувся до підвалу, дядя Михайло мені сказав:
— А ми тебе ждемо. Боїмося блукати тут самі по підвалах. Тут справжній лабіринт…
Я вивів їх з підвалу, і вони, попрощавшись зі мною, зникли. Перед цим Стариков міцно потиснув мені руку, подякував і попросив передати від нього подяку й привіт Ромці, Юрчикові і його матері. Вони вийшли садом на Собачку і зникли в цілковитій темряві.
Дядю Михайла я зустрів другого дня, але він мені не сказав і слова про Старикова, і я не знав, куди він його одвів і чи пощастило радянському командирові потрапити до партизанів. Я тільки вірив у те, що Ромчин батько допоміг Старикову і всякими зв’язками і документами. Другого вечора Ромка знову прийшла до нас ночувати. Це означало, що в них знову збиралися підпільники. І, як звичайно, ми троє зайняли свої місця на варті і бачили, як тихі невідомі нам постаті сходилися на квартиру Ромчиного батька, як потім розійшлися і позникали, наче порозтавали в темряві.
Я не раз згадував Старикова. Мені було радісно, що ми врятували радянського командира і в цьому була помітна моя участь. І все-таки було й образливо мені й моїм друзям, що нам навіть не сказали, де подівся Стариков. Дорослі думають, що небезпека й риск — це тільки для них.
А тим часом дні й місяці линули, як хвиля в Дніпрі. Я незчувся, як минула перша зима при окупантах. Дуже нам тяжко було в холодній нашій кімнаті. Ласун зробився сердитий і сидів на жердці, настовбурчений і мовчазний. Він, мабуть, думав, що ми шкодуємо для нього їжі, і як я не зазирав йому в вічі, як не говорив до нього лагідно, він не ставав веселішим. Перш ніж їсти самому, я завжди годував його. Але в нас тепер нічого не бувало смачного, та й того, що діставали, не вистачало на всіх. Але як можна пояснити це папузі?..
Пожвавішав Ласун тільки влітку, коли я зміг приносити йому різний зелений харч, ягоди, зернятка. Він знову почав белькотати собі в клітці, а часом називав сам себе, звичайно, жартома, «попка — дурень!..» Насправді він дуже розумний.
І знову наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски. І я навіть забув про те, що все зле минає і неминуче приходить хороше. Проте забувати цього не слід…
Якось увечері в кублі Вовчихи знову зійшлися гості. Проходячи мимо коридором, я трохи постояв під її дверима і дуже здивувався: в квартирі було так тихо, наче вони там сиділи й мовчали. Не чути було музики, вигуків, тупоту ніг… Що сталося? Я нічого не міг зрозуміти… Може, Вовчиха хвора? Але ж я бачив її в цей день надворі. Вона гуляла із своїм шпіцом.
Другого дня, коли я був у Ромки, я сказав про це дяді Михайлові.
— Ага! — усміхаючись, вигукнув він. — Так їм і треба, продажним шкурам. Вже й на музику не тягне…
Але більше нічого не сказав дядя Михайло і нічого не пояснив нам. І тільки днів через п’ять він зустрів мене на вулиці і спитав:
— Ну, Сашко, то не грає більше музика у Вовчихи?
— Ні, щось не чути, — відповів я.
— Не скоро й почуєш, — сказав він загадково, потім озирнувся назад, наче хотів переконатись, що поблизу нікого немає, і майже прошепотів: — Червона Армія дала їм духу під Сталінградом… Розгромили їх і наступає далі. Діла, Сашко, пішли вгору! Бачив, які похнюплені ходять їхні офіцери? Усе шепочуться про щось… Фюрер оголосив траур по своїх дивізіях… їм тепер не до музики!..
— Ой як добре, дядю Михайле! — вигукнув я.
Але дядя Михайло спинив мене:
— Не кричи… Впіймаєшся… Скажи своїй бабусі про це — і більше нікому. Зрозумів? Гестапівці тепер ще злішими стануть… Ну йди собі додому та бережися…
Але я все-таки не міг іти. Я щодуху біг по вулиці і свистів, бо ж говорити дядя Михайло заборонив мені. А то б я кричав на все горло про нашу перемогу під Сталінградом.
А Вовчиха стала зовсім похнюплена. Зустрівши її на подвір’ї, я привітався і спитав:
Читать дальше