Леонід Смілянський - САШКО

— Вантажники переносили сюди шафу…

— Матільдо! — гукнула вона злякано. Прийшла робітниця.

— Чого?

— Ти не прибирала моєї щелепи?

— Ні, не прибирала…

— А хто ж її забрав?

— А хіба я знаю… Нащо мені ваші зуби — в мене свої добрі.

— Менше балакай… Краще відшукай швидше мою щелепу.

— Де ж я її знайду, як ви її самі заховали… Отак завсігди, самі щось запроторите, а потім цілий день на мене гримаєте. Ну нащо мені ваша щелепа? В мене своя ось — дивіться…

І Матільда розкрила рот, неначе для того, щоб переконати господарку, що в неї є власні зуби. Я ледве міг утриматись, щоб не зареготати.

— Боже мій, боже мій! Що ж тепер буде! — скавуліла Вовчиха, метушливо шукаючи щелепу. — Поприходять пани офіцери, а я без зубів. Матільдо, негайно віддай мої зуби! Це ти їх забрала, бо там два золотих…

— Та нехай вони вам пропадуть, оті ваші зуби! Щоб я до них хоч доторкнулася…

Раптом Вовчиха скоса позирнула на мене.

— Сашко! — сказала вона. — Це ти потягнув мої зуби? Ну кажи… Де ти їх дів?

— Я?! Що ви, тьотю! Я їх і не бачив, ваших зубів… Я думав, що у вас вони завжди в роті.

— Не бреши, ти їх забрав…

І вона вже схопила мене за плече й почала нишпорити по моїх кишенях. Потім знову бігала й шукала по всіх кімнатах. Шукала навіть під подушками, але тільки не догадалась підняти ковдру. Нарешті, мабуть, і вона погодилась з тим, що вантажники, які приходили годину тому переставляти меблі, побачивши в щелепі золоті зуби, вкрали її. Все ж таки, коли по закінченні роботи Вовчиха давала мені гроші, я спитав у неї:

— А що, тьотю, не знайшли своєї щелепи?

— Ой не нагадуй! — простогнала вона. І я побачив, що без щелепи вона нагадувала мені Бабу-Ягу з казки.

Мені зробилося шкода її, але я пам’ятав, що вона запродалася фашистам, що вона на людях лаяла Радянську владу, згадав, як вигнала бабусю з нашої квартири, згадав усе, що знав поганого за нею, і твердо вирішив: «Ходи, гадюко, без зубів! Прийде час — будеш ти й без голови…»

Увечері я тінню прошмигнув до підвалу. Перед цим я виліз на берест проти вікон зубної лікарки і побачив усе її, як каже дядя Михайло, кубло: фашистських офіцерів з жінками і якихось інших людей за столом. На столі була сила всяких страв і пляшок. Всі сміялися, щось вигукували, підіймали вгору чарки. Тільки сама Вовчиха нічого не брала в рот. Вона ходила між гостей, затуляючи рот хусткою, удаючи, що в неї болять зуби, хоч їх і зовсім не було в роті… і робила вона це так уміло, що і я повірив би їй, коли б не знав, що її зуби лежать на ліжку під ковдрою.

Юрчик увечері приніс мені молока і хліба. Це він узяв у матері для Старикова. Я ще взяв води і все це поніс у підвал. Юрчик дуже просив, щоб я взяв і його з собою, але я не погодився. Яма в підвалі — це була моя таємниця.

Поскидавши з ляди жужелицю й мотлох, я тихо спитав:

— Товаришу командир, ви не спите?

— Ні, — відповів він тихо втомленим голосом.

— Я приніс вам їсти…

І я підняв ляду й засвітив недогарок свічки.

Особливо Старикова мучила спрага. Він випив усю пляшку води, і я приніс йому ще пляшку. Частину їжі він залишив.

— Як тебе звати, хлопчику? — спитав він.

Я відповів. Розказав також про свою матір і бабусю і про те, що я хочу в партизани, але навряд чи мене візьмуть.

Він замислився і довго сидів сумний. Потім промовив:

— Ех, Сашко, я теж хочу в партизани. Та як з ними зв’язатися?.. Та ще мені, хворому… А до фронту я теж не доберуся — куди мені!

— Треба шукати партизанів, — порадив я, хоч і знав, що ця порада ні до чого.

— А чого ти хочеш у партизани? — спитав він.

— Я ненавиджу фашистів!

— Ти хороший хлопець, сміливий, маленький більшовик…

Я перепитав його навмисне, щоб почути ще раз:

— Як ви сказали, товаришу командир?

— Маленький більшовик ти, Сашко! Ось що я сказав.

Коли я хотів іти з підвалу, Стариков попросив мене посидіти ще біля нього. Адже й справді: йому було тяжко тут на самоті.

Я поклав біля ями одну на одну три цеглини і сів на них. Потім я спитав про те, як він зважився, маючи незагоєні рани, тікати з колони полонених, адже сили в його тілі не було і йому загрожувала вірна смерть. Про це ми не раз говорили між собою — я, Ромка й Юрчик.

Стариков жадібно затягувався цигаркою, поки не докурив її зовсім. Він простягнув руку й закопав недопалок у купу піску біля ями. Він робив це поволі, і я помітив, що він про щось думає.

— На війні буває багато дивного, — сказав він нарешті. — Я бачив, як тяжко поранений офіцер зв’язку скаче з наказом, встигає передати командирові наказ і тут же падає мертвий. А хіба не було таких льотчиків, що провадили бій одразу з п’ятьма фашистськими літаками, а самі були поранені, і літак їх був побитий зовсім, і все-таки льотчик закінчував бій перемогою, а потім дотягував літак до свого аеродрому, рапортував командирові і падав мертвий… Бо в сміливих і відданих народові людей у серці захована велика сила, і коли вже в людини не залишається зовсім снаги, тоді серце раптом віддає їй свою останню силу, і вона виповнює все їх тіло, і її вистачає, щоб виконати завдання і померти смертю героя, бо й серце вже, віддавши цю свою дивну силу, не може жити. Отак буває в житті, хлопчику. Коли ти виростеш великий, і народ доручить тобі важливу справу, і ти віддаси цій справі всю силу до останньої краплини, а до мети ще буде далеко, ніколи не думай, що сили в тебе вже немає, а завжди думай про те, що твоє серце в останню свою хвилину напоїть тебе великою чудодійною силою. Яка це була чудова правда!