Леонід Смілянський - САШКО

Женя схопила мене за руку й заявила, що нізащо не пустить мене і що я обов’язково піду разом з ними.

Мені було дуже приємно врятувати знайому мені людину, та ще з мого класу, хоч до школи ми тепер і не ходили. Вона була забрана під військовий склад фашистів.

Я вже не міг їх покинути там самих.

Коли через якихось дві-три години ми всі троє йшли до Жені, щоб познайомитися з її батьком, вона так розвеселилась, що знову почала показувати мені язик і сміятися.

Вона була дуже несерйозна дівчина і не могла побути й трохи, щоб не пустувати.

До них було йти далеченько, бо жили вони майже на околиці Печерська, де мали свою хату й невеличкий садок.

Мене познайомили з Жениним батьком, високим, бородатим залізничником. В нього завжди було заклопотане обличчя. Женя мені потім сказала, що батько почав носити бороду тільки при фашистах, щоб можна було набавити собі років і не їхати на примусові роботи. Він працював на вантажній станції. Йому сказали, що я врятував Женю і її матір. Він дякував мені. Потім йому сказала Женя, що я партизан.

Він засміявся, похвалив мене, а згодом гукнув мене до другої кімнати і там сказав:

— Хоч ти, парубче, скидаєшся й справді на партизана, але ти зовсім не партизан, бо який же справжній партизан буде розповідати про це людям, адже обов’язково знайдуться такі, що викажуть тебе ворогам. І краще буде, коли ти навіть і жартома не будеш казати іншим, що ти партизан, бо тебе повісять, як повісили кількох партизанів у Першотравневому саду.

— А їх уже наші поздіймали й повісили фашистських вартових… Так їм і треба! Про це зараз говорить увесь Київ, і незабаром говоритимуть і там, за фронтом, у наших.

Він пильно подивився на мене й похитав головою.

— Ти занадто балакучий. А партизани більше мовчазні…

Потім ми з Женькою гралися в них на подвір’ї і в порожньому саду. Після того пили чай з якимись цукерками, які нізащо не хотіли розтавати в роті.

Повернувшись додому, я не міг вразити Юрчика й Ромку новиною про наліт партизанів на Першотравневий сад, бо вони вже знали про це й чекали мене, щоб обговорити цю подію під нашою шовковицею в саду.

Ідучи додому, я чув, як на другому поверсі у Вовчихи гуляла п’яна компанія. Кілька авто стояло за ворітьми. Ними приїздили фашистські офіцери. Я чув п’яні жіночі голоси. Хтось грав на піаніно. Тоді я не витримав: дістав з своєї скриньки шматок крейди, підкрався до дверей, де жила Вовчиха, і написав на дверях: «Гуляйте, фюрери, і ви незабаром висітимете на ліхтарях!»

Другого дня, побачивши Ромку, я нишком спитав її, чи зажила в батька рана. Вона здивовано подивилась на мене:

— Тато зовсім не поранений. Це він здряпнув на паровозі трохи… Сьогодні він уже пішов на роботу.

— А чого ж він ховає руку, щоб ніхто не побачив?

— Зовсім він не ховає. Зрештою, я не знаю, він сам мені сказав, що здряпнув.

— А я думаю, — сказав я, — що вчора у вас збиралися партизани і що це вони вночі ходили на операцію до Першотравневого саду, і там твого батька поранено в руку.

Спочатку Ромка з подиву відкрила рота і стояла мовчки кілька хвилин, а потім з радощів підстрибнула і раптом майже пошепки сказала:

— Тільки ж давай про це нікому не говорити…

— Знаю сам. Справжні партизани не базікають багато, а більше мовчать.

— Сашко, — сказала Ромка, — але ти ж не справжній партизан.

— А який же? — спитав я.

— Який хочеш, тільки не справжній.

Я подивився на неї зневажливо і, не сказавши нічого, пішов. Що вона розуміла в таких справах!..

Так у нас народилася таємниця, якою кожен з нас був гордий і яку ми берегли, як найдорожче в нашому житті. Ми не відкривали цієї таємниці навіть Юрчикові, хоч і були щодо нього певні, як і щодо самих себе. І тільки коли трапився дуже важливий для нас випадок, ми не могли більше приховувати від Юрчика нашої таємниці.

Одного дня через Київ проходила велика партія радянських полонених з Бориспільського концтабору. Їх вели на Керосинну вулицю, де вони мали переночувати в концтаборі і другого дня рушати далі, на захід. Звичайно, ми — я, Ромка й Юрчик — стояли й дивились на колону на вулиці Кірова. Почало вечоріти. Нарешті колона перейшла, але за нею рушила інша — поранені червоноармійці на підводах. Їх навмисно затримали до вечора, щоб людям не так було видно, які це нещасні, голодні і напівмертві люди. Багато з них були поранені вже в самому концтаборі в Борисполі.

На вулиці стало чути тяжкий дух гниючих ран і стогони приречених на смерть людей. Навряд чи мали надію більшість із них залишитися живими.