Леонід Смілянський - САШКО

— Я відразу розпізнала цей стук — це батько зачинив кватирку в моїй кімнаті. Він має звичку зачиняти всі кватирки, коли виходить з дому. Невже він тільки зараз іде?.. Не можна, щоб він нас помітив тут.

Ми заховалися за сарай і почали визирати звідти… Ромка стояла зовсім близько від мене. Раптом ми почули, як хтось вийшов з дверей будинку.

— Батько! — прошепотіла на вухо мені Ромка, і ми притиснулись до стіни сарая.

Потім ми почули тихі, обережні кроки. Якась постать поволі й обережно ступала, ховаючись попід будівлями на подвір’ї, пройшла повз нас, крадучись у повній темряві. А коли зникла, Ромка прошепотіла:

— Це був не татусь… Це хтось інший. Але з якої ж квартири він вийшов?..

Вона враз замовкла, бо з дверей знову хтось вийшов. Ми знову притислися до стіни, мало не завмираючи від хвилювання. І знову повз нас крадькома пройшла постать і зникла в темряві.

— Це знову чужий хтось, — прошепотіла Ромка. — Ти помітив, куди вони пішли — не на вулицю, а садом…

За хвилину вийшла ще постать і теж зникла в саду, за будинком. Потім вийшло ще троє разом, тихо пройшли повз нас, і серед них Ромка впізнала й свого тата. Ми навіть розчули, як дядя Михайло тихо сказав до них:

— Завтра заговорить увесь Київ, і про це знатимуть навіть там, за фронтом, у наших…

Вони зникли в тому ж напрямі, як і ті, що пройшли раніш. А ми зачекали ще кілька хвилин і потім тихенько пройшли на наш двір і ввійшли до нашої кімнати. Біля дверей прислухались. Чути було рівне дихання бабусі і легкий шерхіт крил папуги в клітці. Напевне, йому приснилося щось таке, що бачив він років сто назад, і птах стурбовано заворушився на жердці.

Ми полягали на своїх постелях, але довго не могли спати.

— Як ти думаєш, — нарешті запитала Ромка, — про що це він казав?

Я знав, про що питала Ромка, бо так само думав про кинуті Ромчиним батьком слова: «Завтра заговорить увесь Київ!..» Але нічого певного я не міг відповісти Ромці.

— Не знаю, — відповів я, — і не можу догадатись, про що він казав. Видно, щось дуже цікаве, а що — не догадаєшся. Ти щоб обов’язково завтра в нього запитала.

— В нього випитаєш — якраз! Я вже знаю — він почне сміятися, обіймати, а нічого не скаже…

Деякий час ми лежали мовчки й не спали. Ми думали про те, що в Ромчиного батька, мабуть, збиралися партизани, але що вони робили зараз, цієї ночі, таке, про що завтра мав заговорити весь Київ? Я подумав про те, що, може, партизани висадять сьогодні в повітря комендатуру, або депо, або ще щось.

В усякому разі, ми всі почуємо вибух. Я вирішив не спати, поки не почую вибух у місті.

По кількох хвилинах мовчання Ромка просто з мукою в голосі вимовила:

— Ну про що, про що завтра знатиме весь Київ?..

Сон таки перемагав мене, але я ще встиг немовби промовити до самого себе: «О, хоч би швидше вже завтра!..»

Чи треба говорити про те, що цієї ночі я спав тривожно, часто прокидався й позирав на вікна: мені треба було знати, чи вже настало оте завтра, чи ні. І якось так сталося, що перед світанком я заснув дуже міцно й прокинувся, коли вже було пізно. Холодне сонце заглядало у вікно. Бабусі не було в хаті, мабуть, вона пішла роздобувати для нас якусь їжу. Ласун у клітці спокійно щось белькотав сам до себе.

Дивно: Ромки вже не було в кімнаті. Вона таки зуміла випередити мене. За хвилину я вже був надворі. Я хотів почути, про що саме говорить сьогодні Київ. Було холодно. По ясному осінньому небу вітер гонив пошматовані клапті брудних хмарин. Люди довкола горнулися в свій подертий убогий одяг, і нічого, нічого нового не можна було прочитати на їхніх обличчях.

Здалеку свиснув до мене Юрчик. Я махнув йому рукою, і ми пішли до порожнього й непривітного саду за домом.

— Кого ти виглядаєш? — спитав він мене.

Я розповів йому про те, що Ромка ночувала в нас, бо її батька немає вдома, і що вона надто рано зникла з хати.

— Підемо до неї, — запропонував він. — Мабуть, вона пішла додому.

Ромка сиділа в себе на ґанку, загорнувшись у батькову ватяну куртку, і з тугою дивилася поперед себе, чекаючи на Михайла Юхимовича. Я відразу побачив, як ще більш змарніло її обличчя за одну ніч і як позападали її очі.

— Нема? — спитав я в дівчини.

— Нема, — відповіла вона, зрозумівши, що я питався про її тата.

– І не повертався?

— Сусіди кажуть, що ні…

Все це було дуже загадково й одночасно захоплювало нас. Юрчик не знав, про що йшла мова, і ми тим часом не казали йому. Всі троє ми посиділи на ґанку, чекаючи, чи не прийде Ромчин батько. Його не було. Тоді я пішов додому, взяв свою скриньку з щітками та рушив був до міста, але, йдучи знову повз Ромчин двір, раптом побачив дядю Михайла. Мені так кортіло поговорити з ним, що я не міг утриматись, щоб не рушити слідом за ним.