Ті, що були з малими дітьми, та старі люди їхали підводами. А ми вже були не малі діти, то йшли пішки. Нам навіть веселіше було пішки. Ми ганялися один за одним, гукали, свистіли на собак…
Особливо нам стало цікаво, коли натовп з польової дороги вийшов, нарешті, на шосейний шлях. Ми раптом побачили силу-силенну війська, яке прямувало на захід, на фронт. Йшла піхота, потім артилерія, обози, їхали машини з вантажем під брезентом, а з боків ішли бійці. Вони поспішали. Звичайно, ми повинні були поступитись їм і йшли по дорозі, що бігла увесь час попід шосе. Навіть коли військова колона пройшла, ми не звернули на шосе, бо знали, що незабаром нам зустрінеться інша. Так і було насправді. Ми раз у раз зустрічали колони нашого війська, і бувало, що цілими годинами не могли обминути їх.
Першу ніч ми ночували просто неба, біля річки. Для нас, хлопчаків, це було цілком зручно. Ми купалися в річці й печерували раків, але зварити їх нам не дозволили, бо не можна було розпалювати багаття. Дошкуляли нам тільки комарі. Ми з Васильком спали під одним рядном.
Вранці ми рушили далі. Йшли цілий день, а пройшли небагато, бо з нами було багато старих і слабих людей, яким треба було часто відпочивати.
Надвечір, коли сонце покотилось по верху недалекого лісу, ми зустріли колону артилерії на гусеничних тракторах. Я бачив таку в Києві на парадах і розповідав про неї Василькові, який ще ніколи не бачив таких могутніх гармат. Ми, хлопчаки, цілою юрбою далеко відстали від своїх людей, бо широко розкритими очима захоплено дивились на гармати, в жерла яких легко міг би влізти кожен з нас. Ми навіть перебігли між двома гарматами на другий бік шосе, щоб вечірнє сонце не сліпило нам очі й не заважало роздивлятися.
Раптом зчинилося щось таке, чого спочатку я не міг збагнути: бійці, які сиділи поруч гармат, позскакували з тракторів і, стріляючи вгору, побігли в різні боки. Гармати почали з’їжджати з шосе й поповзли теж у поле. Бійці, що сиділи на вантажних машинах біля кулеметів з чотирма стволами, заметушились і почали стріляти. «Літаки!» — раптом промайнуло в мене в голові, і в ту ж мить я побачив ланку літаків, які налетіли на колону з того боку, де заходило сонце. Тепер я почув і ревіння пропелерів, якого ще секунду тому не чув через гуркіт тракторів, і побачив, як перед колоною вибухнуло кілька бомб і як злетіло в повітря груддя землі з вогнем і димом. Щось наче підхопило мене й швиргонуло на землю. В ту ж мить я підхопився й кинувся в жито. Я наштовхнувся на Василька, підвів його, і ми побігли в бік від шосе житами.
— Стій! — гукнув я, бо не міг втриматися, щоб не оглянутись назад, на колону. Ми спинились. На шосе майже не видно було машин і тракторів: вони розсипалися в полі. Деякі були охоплені полум’ям, кулемети тепер уже з жита строчили по літаках, які раз у раз залітали на дорогу.
— Лягай, малеча! — раптом ми почули біля себе.
Це гукав якийсь боєць, що біг повз нас. Але ми не встигли навіть попадати, як зовсім низько над нами проревів фашистський літак, стріляючи з кулемета. Останнє, що я встиг побачити, — це чорні тупі хрести на крилах літака. Якась незбагненна сила повалила мене знову на землю, щось обпекло мені бік, і темний-претемний морок звис наді мною…
Як довідався я потім, мене, пораненого в бік, поклали на санітарну двоколку і забрали з військовою колоною. Потім залишили в ближньому селі, в хаті однієї жінки, тітки Катерини. Ця жінка розповіла мені, що вона вмовила трохи пізніше лікаря з частини, що ночувала в селі, зробити мені операцію. Мені зашили рану, а їй залишили ліки й розповіли, як треба доглядати мене далі.
Рана була тяжка, бо пролежав я, не встаючи з ліжка, майже півтора місяця. Але ще тяжче було мені від того, що в селі, де я тепер жив, були вже фашисти. В самому селі вони бували лише інколи, але вся ця місцевість давно вже була в їхніх руках. Коли я лежав у ліжку, вони, буваючи на селі, заходили до хати й вимагали молока, масла, яєць… Іноді їли у хаті, і тоді я міг придивитись до них зблизька.
Одного разу вночі до села приїхала якась фашистська частина й почала робити трус по всіх хатах. Були і в тітки Катерини, яка потім, коли вони пішли, розповіла мені, що фашисти шукали партизанів, бо, мабуть, мають відомості, що в нашому селі вони бувають. Про партизанів, що діяли в роки революції, я дещо читав, а про сьогоднішніх ще не чув. Тітка Катерина розповіла мені, хто вони такі і з ким воюють, та наказала нікому про них не говорити, бо до хати часом заходили люди і звертались іноді й до мене.
Читать дальше