Леонід Смілянський - САШКО

Якось удень я пішов у кіно, в якому бував часто до війни. На дверях висів напис, що заходити до кіно можна тільки фашистам. Я бачив ще кілька таких написів: на деяких крамницях, на ресторанах, на автобусах… Що ж буде? Виходить, вони все хочуть забрати в нас… Коли б швидше повертались до Києва наші війська, і нехай би повернулось те життя, яким жили ми до війни.

Вже майже нічого не залишилося з речей у нашій кімнаті: бабуся все повиносила на базар, бо не було з чого жити. Вона вже хотіла продати й Ласуна, але я гаряче просив бабусю, щоб не продавала, присягався слухатись її в усьому. Мій улюблений папуга був на деякий час врятований. Але треба було мені щось думати: чи не можна було чимсь заробити собі на їжу. Про одяг ми вже тоді й не думали. Всі наші люди ходили в дранті, бо одяг був надто дорогий і ніхто з нас не спроможний був його купувати. Та й нащо він був нам? Фашисти могли б його забрати в нас задарма.

Часом, нудьгуючи, я ходив по сусідніх дворах. Я знав тут не тільки дітей, що вчилися в одній школі зі мною, але й усіх пожильців. Тепер тут жили якісь незнайомі люди, яких я вперше бачив. Більшість із них говорила не зрозумілою мені мовою. Мабуть, понаїздили з чужих і ворожих країн. А старі пожильці евакуювались.

Бабуся сказала мені, що зовсім недавно бачила Ромку в нас на подвір’ї. Я принаймні по двадцять разів щодня приходив під їхні вікна, і вони були зачинені, а на дверях висів замок.

Власне, з Ромчиним батьком я одного разу зустрівся…

Але спочатку я мушу сказати, що було зі мною раніш, коли я тікав полем від десантників, які вийшли з цукроварні. Я тоді прибіг на село і почав кричати, що з’явились фашисти і вбивають наших людей. Спочатку мені не повірили, але потім, почувши недалеко стрілянину з кулеметів і гармат, дуже стривожились. Голова сільради довго дзвонив кудись телефоном, потім сказав присутнім у сільраді людям, які нетерпляче чекали кінця його телефонної розмови:

— Так що, люди, мабуть, чи не війна й справді… Щось воно на кордоні скоїлося…

Якась дівчина, одвела мене до своєї матері, й там у них я залишився надовго, бо за кілька годин ми вже точно довідались, що почалася війна і що німці зовсім близько, бо всі ці села були розташовані недалеко від самого кордону.

В тієї дівчинки, що одвела мене до своєї хати, був ще малий братик — Василько. Другого дня він повів мене до своїх товаришів, і ми спочатку гуляли разом, а потім я запропонував піти на цукроварню й довідатися, що сталося з нашою кіногрупою. Невже їх усіх постріляли, як і дядю Антона?

Я розповів хлопчикам, як я бачив десант німців і як вони стріляли наших людей.

Хлоп’ята не повірили, проте згодились піти зі мною на завод роздивитись. Адже це було не дуже далеко. Незабаром ми вже були на цукроварні.

Завод був порожній. Робітників, що працювали на ремонті заводу, теж не було тепер. Навіть людей, що жили на території заводу чи поблизу й постійно працювали на заводі, не було ніде. Стара бабуся, яка нерухомо сиділа біля одного будиночка на рядні, розповіла нам, що всі люди після нападу фашистського десанту на завод спакувалися й на машинах та підводах кудись рушили. Зосталося кілька старих та хворих. Від них довідався я, що мало не всю нашу кіногрупу захопили фашисти. Що тепер з цими нашими людьми?

Ми довго блукали по заводу, вилазили по всіх закутках. Скрізь було порожньо. Випадково потрапили ми до підвалу, де зберігалася кіноплівка. Металічні коробки з кіноплівкою були поперекидані, і з них випало кілька кружалець змотаної кінострічки. Хлоп’ята набрали собі кінострічок, а я згадав про те, як знімався в картині, і почав шукати ці стрічки. Мені пощастило знайти невеличкий шматок такої стрічки. На ній не можна було розпізнати обличчя, але один хлопчик запевняв, що впізнав мене. Звичайно, він сказав неправду, але все-таки всі вони раптом почали ставитись до мене з більшою повагою, ніж до того. Я згорнув стрічку в малесеньке кружальце і заховав у кишеню.

З цукроварні ми побігли до річки і покупалися, потім знову розглядали проти сонця кіноплівку. Кілька малесеньких клаптиків цієї стрічки я подарував кожному з моїх нових товаришів, і в мене відразу стало її вдвічі менше. Дуже високо в глибокій блакиті пролетіли літаки. Дехто з хлопців побачив їх, але я, скільки не напружував свій зір, не міг відшукати їх у небі. Я чув тільки ледве чутний далекий гуркіт пропелерів. Мабуть, у хлоп’ят був більш напрактикований зір, ніж у мене.

Коли ми повернулись на село, то побачили скрізь на вулицях і подвір’ях метушню й заклопотані обличчя колгоспників. Ми враз порозбігались по своїх хатах і дізналися, що люди покидають село і йдуть далі від кордону, щоб не опинитися посеред бою, який кожної хвилини може розпалитися навколо. Василькова мати повісила мені та Василькові через плече по невеличкій торбі з харчами, і всі ми вийшли на вулицю й приєдналися до лави людей, які вже вирушили з села.