Алан Мілн - Вінні-Пух

....................................

Коли почався дощ, Вінні-Пух спав. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, а він собі спав, спав і спав. Напередодні Пух страшенно стомився. Як ви пригадуєте, він відкрив Північний полюс. Це сповнило його такою гордістю за себе, що він запитав Крістофера Робіна, чи нема ще таких полюсів, котрі Ведмідь із тирсою в голові міг би відкрити.

— Є ще Південний полюс,— сказав Крістофер Робін,— і, гадаю, десь є ще й Східний полюс та Західний полюс, хоч люди про них чомусь не люблять говорити.

Почувши таку новину, Пух дуже розхвилювався й запропонував негайно влаштувати Ехспотикцію до Східного полюса. Але Крістофер Робін був зайнятий чимось іншим.

Тоді Вінні-Пух подався сам відкривати Східний полюс. Відкрив він його чи ні, я забув, але додому він повернувся такий стомлений, що заснув просто посеред вечері, просто на стільці, просто за якихось півгодини із хвостиком по тому, як почав їсти. І от тепер він спав, спав і спав.

І раптом йому приснився сон: ось він, Пух, уже на Східному полюсі, і цей полюс страшенно холодний, суціль покритий найхолоднішими сортами снігу та льоду. Пух розшукав бджолиний вулик і ліг у ньому спати, але для задніх лапок у вулику місця не вистачило, тому їх довелося залишити надворі. Нараз, не знати звідки, прийшли Дикі Бабаї, що живуть на Східному полюсі, і почали вискубувати хутро на його лапках, аби вимостити гнізда своїм малюкам. І що більше вони скубли, то холодніше ставало лапкам, і, нарешті, Пух прокинувся з вигуком "Ох!" і побачив: сам він сидить на стільці, а ноги його у воді і скрізьскрізь довкола нього — також вода!

Пух прочалапав до дверей і визирнув надвір:

— О, це не жарт! — сказав він.— Треба рятуватися.

Він схопив найбільший глечик з медом і врятувався з ним на товсту-претовсту гілляку свого дерева, що стриміла високо-високо над водою.

Потому він зліз назад і врятувався ще з одним глечиком.

А коли всі рятівні операції було закінчено, то на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч нього стояло десять глечиків з медом...

Наступного дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояло чотири глечики з медом...

Третього дня на гілляці сидів сам Пух і дриґав у повітрі ногами, а поруч стояв один-єдиний глечик із медом...

Четвертого дня на гілляці сидів сам Пух, а біля нього... не було жодного глечика з медом. І саме цього ранку четвертого дня повз нього пропливла пляшка, що її кинув Паць. Із радісним вигуком "Мед! Мед!" Пух шубовснув у воду, схопив пляшку і безстрашно виволік її на дерево.

— Яка халепа,— сказав Пух, відкоркувавши пляшку, — стільки мокнути — й зовсім ні за що! Хвилинку, а що там робить отой папірець?

Він витяг папірця і подивився на нього.

— Це Повідьомлення,— сказав він сам до себе,— ось що це таке. А це ось літера "Пу" — так-так-так — а "Пу" напевне означає "Пух". Отже, це дуже важливе Повідьомлення до мене, а я не знаю, як його читати. Треба розшукати Крістофера Робіна або Сову, або Паця, ну, якогось такого читача, що вміє читати геть усі слова, щоб він мені сказав, про що написано в цьому Повідьомленні. Тільки плавати я не вмію. От халепа!

Раптом йому сяйнула одна думка, і я гадаю, що для ведмедя з тирсою в голові це була дуже розумна, просто чудова думка. Пух сказав сам до себе:

"Якщо пляшка вміє плавати, то й глечик також уміє плавати, а коли глечик попливе, то і я зможу примоститися на ньому, якщо це буде дуже великий глечик".

Він узяв найбільшого свого глечика і щільно його зачинив.

"Кожен корабель повинен мати свою назву,— сказав Пух,— отже, нехай мій називається так — "Плавучий Ведмідь".

Із цими словами він кинув свій корабель у воду і плигнув слідом за ним.

Деякий час Пух та "Плавучий Ведмідь" не могли поміж себе домовитися, хто з них має бути зверху, а хто знизу. Але, зрештою, вони поладнали: "Плавучий Ведмідь" опинився знизу, а на ньому верхи в переможній позі сидів Пух і відчайдушне дриґав ногами.

....................................

Крістофер Робін жив у найвищій частині лісу. Дощ собі хлюскотів, хлюскотів та хлюскотів, але вода не могла добратися до його житла. І було навіть весело дивитися вниз, на всю цю воду, от лишень дощ періщив такий, що Крістофер Робін майже весь час сидів у хаті й думав про всяку всячину.

Щоранку він виходив із парасолькою надвір і встромляв паличку на тому місці, до якого доходила вода, а наступного ранку паличка зникала під водою, і йому доводилося встромляти нову паличку. З кожним ранком дорога додому ставала чимраз коротшою та коротшою.