Туве Янсон - Диво-капелюх

Щоразу, коли Гатіфнати проходили повз барометр, вони йому низько вклонялися.

Тим часом Гемуль гасав лісом, захоплений рідкісними квітками, що цвіли на кожному кущі. Вони були не схожі на квітки долини Мумі, мали яскравіші барви і незвичайну форму.

Проте Гемуль не бачив їхньої краси, він рахував тичинки й мурмотів сам до себе:

— Це двісті дев’яностий номер у моїй колекції!

Отак нишпорячи в траві, Гемуль нарешті забрів на галявину Гатіфнатів. Він не підіймав голови, аж поки стукнувся нею в стовп. І тільки тоді вражено озирнувся навколо. Гемуль зроду ще не бачив стільки Гатіфнатів разом. їх було повно-повнісінько, і всі дивилися на нього своїми безбарвними очима. «Здається мені, що вони чогось сердиті,— занепокоєно подумав Гемуль. — Вони, щоправда, малі, зате їх надто багато».

Гемуль позирнув на великий блискучий барометр із червоного дерева. Він показував дощ і вітер.

— Дивно, — сказав Гемуль і глянув на сонце.

Тоді постукав по барометрові, але той опав

ще нижче. Гатіфнати загрозливо зашурхотіли й підступили до Гемуля.

— Та чого ви! — злякано мовив він. — Я ж не беру вашого барометра!

Проте Гатіфнати не чули його. Вони підступали все ближче й ближче, шурхотіли травою й вимахували лапами. Гемулеві душа сховалася в п’яти; він оглянувся навколо, шукаючи, де врятуватися. Вороги оточили його, наче муром, що стискався чимраз дужче. Між деревами також товпилися Гатіфнати з мовчазними незворушними обличчями.

— Ідіть геть! — закричав Гемуль. — Киш! Киш!

Та Гатіфнати нечутно наближалися. Тоді Гемуль підібрав свою сукню й поліз на стовп з барометром. Стовп був слизький, обтесаний, але страх додавав Гемулеві негемулячої сили, і за хвилю він уже сидів на вершку, тремтячими лапами вчепившись у барометр.

Гатіфнати підійшли під самий стовп і завмерли, чекаючи. Вся галявина була вкрита ними, наче білим килимом, і Гемулеві ставало недобре, коли він думав, що з ним станеться, як він упаде.

— Рятуйте! — закричав він кволим голосом. — Рятуйте!

Та в лісі ніхто не озвався.

Тоді він засунув у рот два пальці й свиснув: тричі коротко, тричі протягло й знову тричі коротко. Це означало «SOS».

Мумрик-Нюхайлик, що йшов уздовж північного берега, почув Гемулів сигнал. І, визначивши напрямок, звідки він долинає, стрілою помчав на порятунок. Свист чувся дедалі голосніше. «О, вже десь близько!»— зрадів Мумрик-Нюхайлик і, притишивши ходу, почав обережно пробиратися вперед. Поміж деревами проясніло. Він побачив галявину, Гатіфнатів і Гемуля, що міцно тримався за стовп. «Погані справи», — подумав Мумрик-Нюхайлик і гукнув:

— Гей! Я тут! Чим ти так розсердив мерзенних Гатіфнатів?

— Тільки стукнув по їхньому барометрові,— жалібно мовив Гемуль. — До речі, він падає. Любий Мумрику, спробуй якось розігнати цих потороч!

— Мені треба подумати, — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Гатіфнати не чули цієї розмови, бо не мали вух.

За хвилину Гемуль гукнув:

— Думай швидше, Мумрику, бо я падаю!

— Слухай! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Пам’ятаєш, як колись у садок забралися польові миші? Мумі-тато позакопував у землю кілька стовпчиків і начіпляв на них вітрячків. І коли вітрячки закрутилися, земля так загула, що миші полякались і повтікали.

— Мені завжди подобалась ця історія, — гірко сказав Гемуль. — Але я не розумію, чим вона може допомогти мені в тяжкій біді!

— Допоможе! — запевнив його Мумрик-Нюхайлик. — Не розумієш? Гатіфнати не вміють говорити, не чують і погано бачать. Зате відчуття в них дуже розвинене. Спробуй розхитати стовпа! Гатіфнати напевне відчують струс землі й злякаються. Стовп же стоїть якраз посередині їхнього натовпу.

Гемуль спробував розхитатися на стовпі.

— Ой, я впаду! — скрикнув він.

— Швидше, швидше! — підганяв його Мумрик-Нюхайлик. — І рвучко, з усієї сили!

Гемуль хитався то в один бік, то в другий, і скоро Гатіфнати відчули, що земля під ними двигтить. Вони зашурхотіли дужче й неспокійно заворушилися. І враз стрімголов кинулися врозтіч, достоту, як колись миші.

За кілька хвилин галявина спорожніла. Тікаючи в ліс, Гатіфнати зачіпали Мумрика-Нюхайлика за ноги і жалили їх, мов кропива.

Гемуль з полегкості пустився стовпа й гепнув У траву.

— Ох, моє серце! — застогнав він. — Воно мало не вискочило в горло! Відколи я оселився в родині Мумі, то маю самий тільки клопіт і на кожному кроці на мене чигає небезпека.

— Та годі тобі! — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Ти ж чудово дав собі раду.