Туве Янссон - Диво-капелюх

Потім, радий та вдоволений, сів біля вогню й заходився сушити сукню. А за якийсь час йому спала ще цікавіша думка: він на превелику силу підтяг Мамелюків хвіст до вогню. Бо Гемуль нічого так не любив, як печену рибу.

Коли нарешті Мумі-троль з своїми друзями та його батьки пробралися верандою й відчинили двері, вони побачили щасливого Гемуля, що вже встиг з’їсти сьому частину Мамелюка.

— Ото негідник! — розсердився Хропик. — Як ми тепер зважимо рибину?

— Зваж мене і додай те, що я з’їв, — запропонував Гемуль. Він був у найкращому гуморі: такого чудового дня йому ще зроду не випадало.

— Будемо палити джунглі! — запропонував Мумі-троль.

Усі заходилися виносити з хати паливо на багаття. Такого багаття ніколи ще не бачила долина Мумі.

Вони спекли на жару Мамелюка і з’їли до останнього клаптика. Але потім ще довго сперечалися про те, який він був завдовжки: чи сягав від ганку до повітки, чи тільки до кущів бузку.

Рано-вранці на початку серпня тією горою, де Пхик знайшов диво-капелюх, ішли собі Чубсля й Махсля.

Вони спинилися на вершині й поглянули в долину Мумі. У Чубслі на голові була червона шапочка, а Махсля несла велику валізку. Вони йшли здалеку і були стомлені. Внизу під ними з димаря в будиночку Мумі курилося.

— Димсля, — сказала Махсля.

— Щось варитьсля, — додала Чубсля й кивнула головою.

Вони почали спускатися в долину, розмовляючи тією чудною мовою, що й усі Чубслі та Махслі. Її годі було второпати, та самі вони знали, про що їм ідеться, а це головне.

— Зайдемсля? — запитала Чубсля.

— Побачимосля, — відповіла Махсля. — Не тікайсля, коли вонисля будуть непривітні до нассля.

Вони обережно придибали до будиночка й несміливо спинилися перед ганком.

— Я не постукаюсля, — мовила Чубсля. — Уявисля, як вийде щось страшнесля.

Тієї миті мама Мумі-троля визирнула у вікно й гукнула:

— Кава готова!

Чубсля й Махсля так налякалися, що крізь віконце шаснули в підвал.

— Що то? — скрикнула Мумі-мама і аж підскочила. — Ага, то, мабуть, дві мишки сховалися в підвал. Пхику, скоч віднеси їм молока.

Потім вона побачила валізку, залишену перед ганком.

— І речі з ними, — мовила вона. — Ох-ох-ох, бачу, вони не просто зайшли дорогою, а хочуть пожити в нас.

І вона пішла просити Мумі-тата, щоб він зробив ще двоє ліжок. Але дуже маленьких.

Тим часом Чубсля й Махсля залізли в картоплю, тільки очі видно було, і, нажахані до смерті, чекали, що станеться далі.

— Принаймні кавусля вони варилисля, — промурмотіла Махсля.

— Хтось ідесля! — прошепотіла Чубсля. — Сиди тихо, як мишасля!

Зарипіли двері, і на верхньому східці з’явився Пхик із ліхтарем в одній лапі і мисочкою молока в другій.

— Гей, де ви, нате їсти! — гукнув він.

Чубсля й Махсля ще глибше залізли в картоплю і притулилися одна до одної.

— Хочете молока? — гукнув Пхик трохи дужче.

— Він дуритьсля нас, — прошепотіла Махсля до Чубслі.

— Гадаєте, що я так півдня стоятиму? — сердито мовив Пхик. — Або ви злодійки, або дурепи. Старі мишиська, а не знають, що треба заходити в двері!

Тоді Махсля неабияк образилась і сказала:

— Ти самсля мишиськосля!

— Ох, то ви з-за кордону! — сказав Пхик. — Краще я покличу маму Мумі-троля.

Він замкнув двері й побіг до кухні.

— Ну що, пили молоко? — запитала Мумі-мама.

— Вони балакають чужою мовою, — відповів Пхик. — І ніхто не збагне, що вони кажуть!

— А що вони казали? — спитав Мумі-троль, який підпирав з Гемулем вазон.

— Сказали «ти самсля мишиськосля», — відповів Пхик.

Мумі-мама зітхнула:

— Буде нам морока! Як я знатиму, що їм подарувати на іменини і скільки подушок покласти під голови?

— Ми навчимося їхньої мови, — сказав Мумі-троль. — Вона, здається, легка. Одинсля, двасля, трисля…

— Я начебто її розумію, — подумавши, мовив Гемуль. — Вони сказали, що ти, Пхику, стара облізла миша.

Пхик почервонів і стріпнув головою.

— Іди сам побалакай з ними, як ти такий розумний, — сказав він.

Гемуль швиденько подався до підвалу і ласкаво покликав:

— Прошусля, ходітьсля!

Чубсля й Махсля висунули голови з купи картоплі й витріщилися на нього.

— Молокосля, добресля! — вів своєї Гемуль.

Тоді Чубсля й Махсля подріботіли за ним східцями і ввійшли до вітальні.

Пхик глянув на чужинок і про себе відзначив, що вони куди менші за нього. Тому він злагіднів і поблажливо сказав: