Туве Янссон - Диво-капелюх

— Нізащо! — вигукнула Хропка й тріпнула гривкою.

Мамелюк майнув у повітрі своїм могутнім хвостом, повернувся і поплив назад до берега.

— Тепер він уже мчить трохи повільніше! — втішився Мумі-троль, що стояв навколішки на кормі й стежив за кільватером. — Він починає стомлюватися!

Мамелюк стомився, але став ще лютіший. Він смикав за мотузку, кривуляв сюди й туди, мало не перевертаючи човна.

Часом Мамелюк спинявся, щоб обдурити їх, тоді кидався вперед так швидко, що хвилі здіймалися понад провою. Мумрик-Нюхайлик витяг свою гармонію і заграв мисливську пісню. Решта всі почали пристукувати йому в лад по помості. І ти ба! Тієї миті Мамелюк виринув догори животом.

Більшої здобичі годі було й уявити. Якусь мить вони мовчки дивилися на рибину, тоді Хропик сказав:

— А все-таки я його спіймав.

— Атож! — гордо потвердила його сестра.

Поки вони тягли Мамелюка до берега, дощ припустив ще дужче. Гемуль змок до нитки, а Мумриків капелюх геть утратив свою форму.

— В печері тепер дуже мокро, — сказав Мумі-троль, що сидів біля весел і тремтів з холоду. — Може, мама хвилюється за нас, — додав він по хвилі.

— Ти вважаєш, що нам треба помаленьку рушати додому? — запитав Пхик.

— Так, і показати рибину, — відповів Хропик.

— Вертаймось, — погодився Гемуль. — Часом хочеться чогось незвичайного: послухати страшну історію, змокнути, опинитися в небезпеці і самому дати собі раду. Але як незвичайне триває довго, воно набридає.

Вони підклали під Мамелюка дошку й гуртом понесли його лісом. Роззявлена Мамелюкова паща була така велика, що чіплялася зубами за дерева, а важив він так багато кілограмів, що їм доводилось відпочивати на кожному повороті. А дощ ішов дедалі густіший і густіший. Коли вони дійшли до долини Мумі, то через дощ не видно було й будинку.

— Ми його тут залишимо, — запропонував Пхик.

— Нізащо! — обурився Мумі-троль.

І вони понесли рибину садком. Раптом Хропик спинився і сказав:

— Ми заблукали.

— Що ти мелеш! — обурився Мумі-троль. — Он бачиш нашу повітку, а ось місток.

— Бачу, а де хата? — запитав Хропик.

Дивно, дуже дивно. Хата кудись зникла. Її не стало, просто як не було. Вони поклали Мамелюка на золотий пісок перед ганком. Тобто, ганку теж не було, а натомість…

Але спершу треба пояснити, що сталося в долині Мумі, поки вони ловили Мамелюка.

Коли ми недавно згадували про маму Мумі-троля, вона збиралася спати. Та перед тим вона зв’язала в пучечок Гемулеві папороті і ненароком упустила їх у диво-капелюх. Краще б вона була взагалі не прибирала!

Бо як будинок поринув у післяобідній сон, папороті в капелюсі почали рости чарівним способом.

Вони поволі висунулися з диво-капелюха й поповзли по підлозі. Витке пагіння полізло на стіни, почіплялося за фіранки та жалюзі, проникло крізь щілини, кватирки і шпарки на ключ. У вологому повітрі з неймовірною швидкістю розпукувалися квітки й дозрівали овочі. Розкішні бруньки витикалися на ганок, виткі рослини обмотали ніжки столу й звисали з лампи, мов клубки гадюк.

Всяке зілля заполонювало будинок, шурхотіло, розростаючись, часом чувся легенький луск, коли розпукувалася якась велетенська квітка чи падав на килим плід. Проте Мумі-мама, гадаючи, що то просто дощ, поверталася на другий бік і навіть не розплющувала очей.

А в сусідній кімнаті сидів Мумі-тато й писав свої мемуари. «Відтоді, як я збудував пристань, не сталося нічого цікавого», — виводив він, а сам згадував про своє дитинство. І ті згадки так зворушили його, що він мало не заплакав. Він був незвичайною, обдарованою дитиною, якої ніхто не розумів. А коли підріс, його так само не розуміли. Лихо та й годі! Мумі-тато писав і думав, як усі каятимуться, коли прочитають його мемуари. Від цих думок він знову повеселішав і сказав сам до себе:

— Так їм і треба!

Тієї миті згори впала слива й залишила на папері велику пляму.

— Присягаюся своїм хвостом! — вигукнув Мумі-тато. — Ви вже дома?

Та коли він обернувся, то побачив не дітей, а буйні зарості, всіяні жовтими плодами. Він схопився на ноги, і відразу додолу посипався град слив. Під стелею розгалужувалося могутнє віття, що росло на очах і тяглося зеленим пагінням у напрямку вікна.

— Агов! — гукнув Мумі-тато. — Вставай! Ходи сюди!

Мумі-мама враз схопилася і вражено обвела очима свою кімнату, повну білих квіток. Вони звисали зі стелі на тоненьких стебельцях, оточені віночками з листя.

— О, які гарні! — зраділа Мумі-мама. — Це їх, мабуть, поначіпляв Мумі-троль, щоб потішити мене.