Туве Янссон - Диво-капелюх

Вона обережно прогорнула ту квіткову завісу і встала з ліжка.

— Агов! — кричав за стіною Мумі-тато. — Відчини! Я не можу вийти!

Та Мумі-мама дарма пробувала відчинити двері. Товсте гілля витких рослин безнадійно забарикадувало їх. Тоді вона вибила шибку в тих дверях, що виходили на ганок, і на превелику силу вилізла через дірку. На ганку росли фігові кущі, а вітальня обернулася на справжній бір.

— Ой-ой-ой! — забідкалася Мумі-мама. — Це, певне, знову той капелюх.

Вона сіла долі й заходилась обмахуватися пальмовим листком.

З ванної кімнати, що геть заросла папороттю, визирнув Ондатр і сказав плаксивим голосом:

— Ось вам наслідки дурної забаганки збирати рослини! Я ніколи не довіряв Гемулеві!

Крізь димар повитикалися ліани, поповзли вниз по даху і вкрили будинок буйним зеленим килимом.

А надворі, на дощі, стояв розгублений Мумі-троль і дивився на величезну зелену купу, де безперестанку розпукувалися квіти й достигали плоди — з зелених ставали жовті, а з жовтих червоні.

— Принаймні будинок стояв тут, — сказав Пхик.

— Він усередині, — сумно озвався Мумі-троль. — Ніхто з нього не зможе вийти, і ніхто не зайде туди. Все пропало!

Мумрик-Нюхайлик ходив навколо й зацікавлено принюхувався. Жодного тобі вікна, жодних дверей! Тільки густий буйний килим заростів. Він учепився за гіллячку й шарпнув її. Гіллячка подалася, мов гумова, і скинула йому з голови капелюха, зачепившись за нього.

— Знову чари, — сказав Мумрик-Нюхайлик. — Уже аж набридло.

Тим часом Пхик нишпорив коло зарослої веранди.

— Віконце в підвалі! — вигукнув він. — Віконце відчинене!

Мумі-троль кинувся до віконця й зазирнув у темний підвал.

— Лізьмо! — рішуче сказав він. — Але мерщій, поки воно не заросло!

Вони один по одному спустилися в підвал.

— Чекайте! — крикнув Гемуль, що був останній. — Я не влажу!

— То лишайся надворі й стережи Мамелюка, — сказав Хропик. — І можеш узяти собі цілий будинок до колекції.

Поки сердешний Гемуль невдоволено бурмотів щось про дощ, всі пробралися в будинок східцями з підвалу.

— Нам пощастило! — зрадів Мумі-троль. — Двері не замкнені. Бачите, часом добре бути недбалому!

— Це я забув їх замкнути, — заявив Пхик, — отже, похвала належиться мені!

Їх зустріла дивна картина. Ондатр сидів на сучку дерева і їв грушу.

— Де мама? — спитав Мумі-троль.

— Пробує видобути тата з кімнати, — понуро відповів Ондатр. — Сподіваюся, що для Ондатрів на небі приготовано гарний рай, бо мені скоро буде кінець.

Вони прислухалися. Хтось так гупав сокирою, що навколо них аж листя тремтіло. Нарешті щось упало й почувся радісний крик. Мумі-тато опинився на волі!

— Мамо! Тату! — крикнув Мумі-троль, пробираючись крізь зарості до сходів. — Що ви вкинули в капелюх, поки нас не було?

— Так, любий синку, — сказала Мумі-мама, — це знову той капелюх! Але ходи сюди. Я бачу в спальні кущ ожини!

Їм випав веселий день. Вони затіяли гру: Мумі-троль був Тарзан, а Хропка — Джейн. Пхик став Тарзановим сином, а Мумрик-Нюхайлик — Чітою. Хропик лазив попід деревами, зробивши собі зуби з помаранчевої шкірки, [5] Спитайте в своєї мами, як їх робити (прим. авт.) . і зображав ворога.

— Тарзан hungry! — заявив Мумі-троль і побрався ліаною нагору. — Тарзан eat now!

— Що він каже? — запитав Пхик.

— Каже, що голодний і зараз буде їсти, — пояснила Хропка. — Так треба, розумієш. Це по-англійському, всі так розмовляють, коли попадають у джунглі.

З шафи Тарзан заревів по-тарзанячому, і Джейн та її лісові друзі відразу відповіли йому.

— Гірше ніде бути не може, — пробурмотів Ондатр.

Він знову сховався в папороть та ще й замотав голову рушником, щоб нічого не чути.

— Я краду Джейн! — вигукнув Хропик, залигав хвостом Хропку й стягнув у печеру під столом.

Коли Мумі-троль вернувся додому в своє гніздо на дереві, то відразу помітив, що сталося. Він блискавично спустився вниз, сколихуючи джунглі своїм бойовим криком, і кинувся рятувати Джейн.

— Ой-ой-ой, їм, здається, весело! — вигукнула Мумі-мама.

— Мені також весело! — сказав Мумі-тато. — Будь ласка, подай мені банан.

Так усі розважалися до вечора. Ніхто не турбувався, що двері в підвал заростуть, і ніхто не згадував про сердешного Гемуля.

А він і далі сидів у мокрій сукні, що прилипала йому до лап, і стеріг Мамелюка. Час від часу він то їв яблуко, то брався рахувати тичинки на якійсь квітці, але найбільше зітхав.

Дощ перестав, почало вечоріти. І як тільки зайшло сонце, з зеленими хащами щось сталося. Вони почали в’янути так швидко, як досі росли. Плоди морщилися й падали на землю. Квітки губили пелюстки й скручувалися. Будинок знову сповнився шурхоту й луску. Гемуль хвильку дивився на те диво, тоді підійшов і шарпнув за гіллячку: вона зломилася, суха, мов трут. І Гемуль надумав ось що. Він зібрав купу гілля, знайшов у повітці сірники й розпалив посеред садка багаття.