Туве Янсон - Капелюх Чарівника

Надто розкішний подарунок, хай навіть для Мумі-троля, міркувала Хропся, але вона таки подарує йому свою королеву!

Хропсю аж розпирало від гордощів, коли вона, сидячи верхи на животі дерев’яної королеви, припливла надвечір до бухти, де швартувалася їхня лодія.

— Ти знайшла човна? — запитав Хропусь.

— От молодець! Сама зуміла допровадити його сюди! — здивувався Мумі-троль.

— Це оздоба корабля, — пояснив Тато Мумі-троля, який у юні роки ходив морями. — Моряки часто увінчують форштевень судна дерев’яними фігурами королев.

— Навіщо? — упхав свого носа Чмих.

— Щоби прикрасити корабель!

— А чому у неї немає спини? — дивувався Гемуль.

— Бо саме спиною фігура прикріплюється до носа судна. Це й немовляті зрозуміло! — пирхнув Хропусь.

— Вона надто велика, щоб почепити її на «Пригоду»! Шкода! Страшенно шкода! — скрушно похитав головою Нюхмумрик.

— Яка вродлива пані! — зітхнула Мама Мумі-троля. — Подумати лишень, така гарна — і жодної їй втіхи з власної краси!

— Що ти з нею робитимеш? — поцікавився Чмих.

Хропся соромливо потупила очі.

— Подарую Мумі-тролеві!

Мумі-троль мало дар мови не втратив з несподіванки. Він почервонів по самі вуха, ступив крок наперед й уклонився. Хропся, зніяковівши, присіла в реверансі — збоку здавалося, наче вони на урочистому прийнятті.

— Сестричко! Ти ще не бачила, що я знайшов! — з ноткою погорди мовив Хропусь, показуючи на велику блискучу купу золота на піску.

— Справжнє золото! — Хропсі аж подих перехопило, а очі стали великими мов тарелі.

— Там його дуже-дуже багато! — вихвалявся Хропусь. — Ціла гора золота!

— Я наколупаю його донесхочу і буду ним володіти! — встряв Чмих.

О, як усі милувалися своїми знахідками! Родина Мумі-тролів ураз розбагатіла. Та найкоштовнішими були все-таки дерев’яна королева та маленька скляна куля з зимовою хатинкою та снігом.

Навантажена по вінця «Пригода» врешті-решт покинула самотній острів і вийшла в усе ще неспокійне після шторму море. За нею на буксирі тягнувся невеличкий флот дощок та колод, а вантаж у трюмі складався з золота, скляної кулі-талісмана із зимовою казкою всередині, барвистого буя, черевика без підбора, щербатого черпака, коркового рятівного пояса та рогожки. На носі лежала дерев’яна жінка і вдивлялася у морські простори. Коло неї сидів Мумі-троль, поклавши лапку на її чудове блакитне волосся. Він був такий щасливий! Хропся час від часу позирала на обох.

«Ах, якби я була такою ж вродливою, як дерев’яна королева, — думала вона. — Хоч би гривка уціліла…»

Від недавньої радості не лишилося й сліду, Хропся геть посмутніла.

— Подобається тобі дерев’яна королева? — запитала вона.

— Дуже! — відповів Мумі-троль, не підводячи голови.

— Але ж ти казав, що не любиш дівчаток з волоссям! А у неї ще й мальоване!

— Зате дуже гарно мальоване!

Хропся спохмурніла. Ледь стримуючи сльози, вона дивилася на море й поступово сіріла.

— У неї дурнуватий вигляд! — сердито бовкнула вона.

Щойно після цих слів Мумі-троль звів на неї погляд.

— Чому ти посіріла? — здивувався він.

— Просто так! — буркнула Хропся.

Мумі-троль зійшов з носа лодії і сів поруч з нею.

— Мабуть, таки твоя правда, — зрештою озвався він. — Королева й справді має дуже дурнуватий вираз обличчя.

— Справді? — втішилася Хропся й знову порожевіла. Сонце поволі хилилося до вечора, позолотивши хребти хвиль. Усе замерехтіло золотом: вітрило, лодія й усі, хто в ній плив.

— Пригадуєш золотистого метелика, якого ми з тобою бачили? — запитав Мумі-троль.

Хропся кивнула головою, змучена та щаслива. Ген далеко в морі пломенів у призахідному промінні сонця самотній острів.

— Що ви надумали зробити з Хропусевим золотом? — поцікавився Нюхмумрик.

— Гарно обкладемо грядки, — відповіла Мумі-мама. — Найбільшими шматочками, ясна річ, бо дрібні зовсім ніякі на вигляд.

Згодом усі примовкли, сиділи й дивилися, як поринає у море сонце, бліднуть довколишні барви, перемінюючись із золотистих на блакитні й фіолетові. «Пригода» летіла під вітрилами додому.

Було це десь наприкінці липня. Над Долиною Мумі-тролів зависла спека. Навіть мухи не мали сили дзижчати. Знемагали запилені дерева, річка обміліла й ледь дзюркотіла спраглими дощу левадами. Вода вже не ставала морсом у чарівному капелюсі (якого, зрештою, перепросили й поставили на комоді перед дзеркалом).