— Вони його не поб’ють? — захвилювався Мумі-троль.
— Гатіфнати шукають барометр, — збагнув Нюхмумрик. — Я ж казав йому не брати барометра! Ось вони його й знайшли!
Спільними зусиллями гатіфнати тягнули барометра. Щоб зручніше ухопитися, вони вилізли на Гемуля, і тепер від запаху паленого аж у носі крутило.
Прокинувся Чмих і зачмихав.
Зненацька в курені розлігся чийсь рев. То один із гатіфнатів наступив Гемулеві на носа.
Умить всі зірвалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Тривожні запитання лунали впереміш із зойками, коли хтось, наступивши на гатіфната, обпікався або ж діставав удар струмом.
Гемуль плутався під ногами, завиваючи від страху й тицяючись наосліп по кутках, аж доки налетів на полотнище вітрила й завалив куреня. Це було щось жахливе.
Згодом Чмих стверджував, що вибиралися вони з-під вітрила щонайменше годину (можливо, він ледь переборщив).
Коли всі нарешті звільнилися з-під намету, гатіфнати вже давно зникли у лісі разом з барометром. Ні в кого не виникло жодного бажання кинутися їм навздогін. Гемуль, зойкаючи, запхав носа у мокрий пісок.
— Це вже занадто! — обурювався він. — Чому бідолашний безвинний ботанік не може жити у тиші й спокої?!
— Життя — не тиха заводь, — задоволено зауважив Нюхмумрик.
— Дощ ущух, — повідомив Мумі-тато. — Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
— Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
— Не варто, — мовив Мумі-троль. — Ліпше позагортаємося в ковдри і зачекаємо сходу сонця.
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині — йому здавалося, що так безпечніше.
— Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, — розповідала Хропся. — Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
— Прекрасно! — зрадів Гемуль. — Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
— Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, — озвався Нюхмумрик. — Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з’явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
— Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! — швидко залопотів він. — Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
— Он як? — здивувалася Хропся. — Чого б це?
— З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
— Ти облисіла! — повідомив Чмих.
— Тобі пасує, чесно! — втішав її Мумі-троль. — О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
— Подивись на мене, я від народження лисий і зовсім за тим не шкодую, — переконував Гемуль.
— Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, — заспокоював Мумі-тато.
— Ще й закучерявиться, — додала Мумі-мама.
— Правда? — схлипувала Хропся.
— Щира правда! — запевнила мама. — А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
— Погляньте на сонце! — вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
— Заспіваймо ранковий гімн, — запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
Ніч минулася, зате
Світить сонце золоте.
Геть подались гатіфнати,
Але пісня не про те.
Лити сльози, Хропсю, нащо?
Гривка виросте ще краща!
Йо-хо! [4] Вірші у перекладі Мар’яни Савки.
Читать дальше