Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Не впадай у відчай, Кассі…

— Не треба, Еммі, — відсторонилася від неї жінка. — Я заприсягнулася самій собі більше нікого не любити… А ти розжалоблюєш моє серце.

— Бідолашна, бідолашна Кассі! — прошепотіла Емілі. — Не думай про погане. Господь допоможе нам вибороти свободу, а тоді… Тоді ти ще, може, відшукаєш свою доньку. А якщо ні… Можна, я буду твоєю донькою? Мені, мабуть, вже не доведеться зустрітися зі своєю нещасною матір’ю… Кассі, ти як знаєш, а я тебе дуже люблю!

Ця щирість і наївність відчинила замок, який замикав серце збідованої жінки. Кассі присіла поближче до Емілі, обняла її і почала погладжувати шовк її волосся.

— Еммі! Еммі! — примовляла вона. — Якби ти тільки знала, як моє серце хоче любити. Але довкола довгі роки не було жодної милої йому душі. Воно в’януло від надлишку материнської любові! — Жінка вдарила себе у груди рукою: — У грудях порожньо! Тут усе завмерло! Я навіть молитися не можу. І не зможу, доки не побачу, що мої діти живі й здорові. Якби не надія на зустріч із ними, я так і доживала б віку тут, із цим нелюдом… Може, Бог побачить, як сильно я цього хочу, і поверне мені їх?

— Довірся йому, — підбадьорювала Емілі свою старшу подругу. — Він усе може.

— Чому ж він відвернувся від нас?

— Не кажи так, Кассі! Він добрий. Я ніколи не зневірюся! — палко переконувала її дівчина.

Облава тривала аж до вечора. Переслідувачі дуже старалися, але повернулися ні з чим. Кассі з переможною усмішкою дивилася, як злий і розчарований Легрі злазив з коня біля ґанку.

— Гей, Квімбо! — крикнув Легрі, витягуючись на дивані у вітальні. — Веди до мене мерщій Тома! Це він у всьому винен! А якщо ні, то точно знає, що тут і до чого. Я його зажену в могилу, а правду таки дізнаюся!

Два наглядачі — Сембо і Квімбо — взаємно ненавиділи один одного. Але їх об’єднувала ще одна ненависть — до Тома, бо Легрі хотів поставити його над ними старшим наглядачем на час своїх поїздок. Цього було достатньо, аби вони зрозуміли, що він — їхній конкурент. А той факт, що Легрі незлюбив Тома, ще більше розпалив їхню злість: це давало їм змогу знущатися над ним і не боятися гніву господаря. Отже, Квімбо з великою радістю помчав виконувати господарів наказ — йому дуже кортіло побачити, як Легрі «вибиватиме» правду із цього ненависного йому негра.

Коли Квімбо прийшов і наказав негайно іти до господаря, Том здогадався, навіщо його кличуть. Він знав і про план втечі, і про те, де переховуються жінки, Кассі радилася із ним, як безпечніше все організувати. Він також знав, що у цій справі Легрі буде немилосердним до краю. Та він радше помре, ніж видасть беззахисних жінок. Том був готовий. Він підвів очі до неба і подумки попросив: «В Твої руки я віддаю свій дух, Господи!» — і покірно пішов за Квімбо.

— Аж цього разу стережися! — наганяв страху дебелий негр. — Господар лихий на тебе — тепер не викрутишся, дізнаєшся, по чім ківш лиха! Навіки запам’ятаєш! А що жодної втечі більше не зможеш організувати — то це факт.

Ці злісні залякування на Тома враження не справили. Він слухав якийсь інший голос, лагідний і спокійний, який говорив йому: «Не бійся тих, хто вбиває твоє тіло — душа твоя непідвладна їм». На цей голос його душа відгукнулася. Том був спокійний, наснажений силою духу. Він ішов і дивився вперед. Він бачив дерева, кущі, халабуди і поля — німі свідки принижень і мук, які йому довелося пережити. Та він знав: останній прихисток прийме його вже дуже скоро — і душа його тремтіла від радісного усвідомлення свого земного кінця.

Легрі не зміг дочекатися своєї жертви у вітальні й вийшов назустріч.

— Тепер твій час настав, голубе! — крізь стиснуті зуби прошипів він, грубо хапаючи Тома за передпліччя й трусячи щосили. — Ти розбудив в мені звіра, негре: я вирішив тебе убити!

— Убивайте. Воля ваша, — виважено сказав Том.

— Так… Я вирішив… Убити… Тебе, — продовжував говорити Легрі, роблячи паузу перед кожним словом цієї страшної погрози, — і я зроблю це, якщо ти в усьому не зізнаєшся. Кажи, де вони?

Том мовчав.

— Чуєш?! — несамовито заревів розлючений Легрі, тупнувши ногою. — Зізнавайся!

— Я вам нічого не можу сказати, господарю, — повільно і чітко вимовив Том.

— Чорнопикий святенник! Як ти смієш їх покривати?!

Том мовчав.

— Говори негайно! — гаркнув Легрі й ударив Тома кулаком у вилицю. — Я знаю, тобі відомо, де вони!

— Знаю, господарю, але сказати вам не можу! Убийте мене, я готовий до смерті.

Легрі був на межі зриву. Він схопив Тома за лікоть, протягнув його через увесь коридор у вітальню і прошипів йому просто на вухо: