Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Колишні язичники, які завдяки Томові прийняли у свої душі Бога, зрошували його тіло сльозами. Кассі також підслухала, як постраждав Том заради них із Емілі. Вона не побоялася небезпеки і, вибравшись минулої ночі зі свого сховку, прокралася до комірки. То було дуже ризиковано, але вона зробила це. Прощальні слова, які Том ще зміг вимовити цій знедоленій добрій жінці, розтопили лід, що сковував її груди. Вона вперше за довгі роки розплакалася, і їй полегшало.

Коли Джордж увійшов до комірки і побачив Тома, його серце облилося кров’ю, в очах потемніло.

— Дядечку Томе… Не може бути… Не може бути! — вимовив він, опускаючись на коліна перед Томом. — Господи! Дядечку Томе…

Том упізнав цей рідний голос, та все ж думав, що він йому вчувається. Негрові хотілося, щоб це було насправді, і він втішився. Але щоб хоч якось пом’якшити таке гнітюче враження, щоб у молодого містера Джорджа не боліла душа за нього, Том ледь-ледь підвів голову, усміхнувся і сказав:

— Волею безсмертного Христа моє смертне ложе м’яке і зручне…

Кажуть, чоловікам плакати не годиться. Але сльози, які капали з очей юного Джорджа, коли він схилився над своїм другом, робили йому честь.

— Дядечку Томе! Це я, Джордж! Я тут! Хіба ти не впізнаєш свого маленького Джорджа?

— Містере Джордж… — прошепотів Том, розімкнувши очі. Його розгублений погляд зупинився на скорботній постаті довгожданого гостя. — Містере Джордж!..

І його тьмяний погляд прояснішав, свідомість поволі повернулася, обличчя освітила щаслива усмішка. Він переплів пальці своїх натруджених мозолистих рук на грудях і заплакав.

— Слава Творцю! Більшої нагороди я й не чекав… Більше мені нічого не треба! Мене не забули! Мене пам’ятають. Камінь упав із серця… Аж тепер я можу померти спокійно…

— Ти не помреш, дядечку Томе! Не смій навіть думати про це! Не можна тобі вмирати. Я приїхав по тебе. Тебе чекають тітонька Хлоя і діти! Я викуплю тебе і відвезу додому! — палко заговорив Джордж.

— Запізно, містере Джордж, тепер вже запізно! Господь заплатив за мене сповна кров’ю свого сина! В його обителі мені буде краще, ніж у Кентуккі.

— Дядечку Томе, не помирай! Я цього не переживу. Скільки ж ти вистраждав, сердешний! Хіба ж я міг подумати, що знайду тебе тут, в брудній коморі, побитого, всіма покинутого!

— Не жалійте мене, містере Джордж! Я не всіма забутий! То й час, коли я потребував допомоги і співчуття, минув. А тепер я стою на порозі вічного блаженства. Небо близько, містере Джордж!.. Я переміг, і своєю перемогою я завдячую Христу. Нехай святиться ім’я Його!

Джордж не посмів перебивати цю щиру промову. Він мовчав, захоплюючись силою духу раба, якого любив і вважав своїм другом.

Том торкнувся його руки і заговорив знову:

— Ви тільки Хлої не розповідайте, що ви тут побачили. Не треба її засмучувати, бідолашну мою… Скажіть їй, що я захворів і… Що мене вже ніхто не зміг втримати на землі, бо я належу Господові. Скажіть їй, що він не полишав мене ні на мить і полегшив дорогу до нього. Скажіть, що він завжди буде і з нею, і з нашими хлопчиками, і з донечкою! Як подумаю про них — серце кров’ю обливається… Скажіть їм, містере Джордже, нехай вірять у Господа і служать йому… Передайте мої вітання господарю і господині… Добра у неї душа… І усім, хто пам’ятає мене, Тома… Якби ви тільки знали, як я вас усіх люблю! Серце моє сповнене любові. Любов і віра, а більше нічого… Містере Джордж, це таке щастя — вірити!..

У цю хвилину двері комірчини прочинив Легрі й, з напускною байдужістю зазирнувши всередину, відвернувся.

— Диявол! — крикнув, не стримавшись, Джордж. — Одне мене тішить: йому доведеться відповідати за це!

— Не говоріть так, містере Джордж! — Том узяв його за руку. — Мені страшно за нього! Господь всеблагий, і він простив би йому його гріхи, якби той покаявся… Але на це я навіть не сподіваюся.

— І я також, — сказав Джордж. — Таким у Царстві Небесному не місце.

— Ну що ви! Він не зробив мені нічого поганого. Навпаки — лише прискорив мою зустріч із Богом.

Радість зустрічі з молодим господарем, здавалося, повернула Томові сили. Та ненадовго… Після цієї розмови він догорів, як свічка, яка перемогла подих вітру, але вже при самому кінці гноту. Том зімкнув повіки і на його обличчя лягла тінь потойбічного світу.

Так минуло кілька хвилин. Том відкрив очі, зітхнув, переможно усміхнувся і прошепотів:

— Ніхто не зможе позбавити нас віри й любові!

Юнак завмер. Він довго дивився на бездиханне тіло. Почуття піднесеного благоговіння охопило його душу. Він закрив очі своєму другові, повторюючи подумки: «Яке це щастя — вірити!».