Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?

— Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома — прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?

— Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, — зворушено сказав містер Шелбі. — Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав — тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Тут нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?

Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.

— Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх — мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?

— Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.

— Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!

— Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, — закинув їй чоловік. — Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.

— А я не бажаю слухати подібних проповідей! Таким особам, як містер Бі, взагалі не місце у християнській церкві! Священики, так само як і ми, неспроможні боротися зі злом, але ж навіщо вони його виправдовують? Це суперечить здоровому глуздові! Так я завжди вважала. Ба навіть більше, я впевнена, що остання проповідь не сподобалася і вам також.

— Так. — кивнув Шелбі, — Відверто кажучи, люди, які говорять до нас від імені Бога, нерідко бувають більш грішні, аніж ми, прості люди. Ми змушені на багато речей дивитися крізь пальці, миритися з багатьма неприпустимими речами, та коли жінки і священики нехтують принципами моралі, це вже ні у які ворота не лізе! Я сподіваюся, моя люба, що тепер ви не сумніваєтеся у необхідності цього вчинку, бо кращого виходу з ситуації, яка склалася, придумати неможливо.

— Так, так, — машинально відповіла місіс Шелбі, розгублено погладжуючи свій золотий годинничок. — Ви знаєте, у мене немає дуже коштовних речей, — задумливо продовжувала вона, — але, можливо, ви візьмете хоча б оцей годинник? Він колись коштував дорого. Я б усе, що маю, віддала, аби врятувати дитину Елізи… Хоча б дитину…