Ґаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Старий ньюфаундленд Бруно, який спав у віддаленому куті веранди, глухо загарчав, вона тихо озвалася до нього. Пес, Елізин улюбленець, помахав хвостом і пішов за нею, хоча й, напевно, здивувався, чому це жінка вночі кудись іде. Він сумнівався, чи слід іти за нею, бо часто озирався назад, та все ж і далі йшов за Елізою. За декілька хвилин вони дійшли до хатинки дядька Тома, і жінка тихенько постукала у вікно. Вона не могла не попередити Тома про біду.

Того вечора молитовне зібрання дещо затягнулося. Дядько Том виконав декілька гімнів і усі розійшлися. Північ надійшла непомітно, а у їхньому домі ще не спали.

— Господи помилуй, хто там? — скинувшись, запитала тітонька Хлоя і рвучко відхилила шторку. — Та це ж Ліззі. Одягайся, чоловіче. І Бруно за нею приплентався. Піду відчиню двері.

Хлоя відчинила двері, і світло свічки, яку встиг запалити Том, впало на стомлене обличчя утікачки. Господарі помітили, що її очі нервово бігають навсібіч.

— Бережи нас, Господи! Ліззі, на тебе страшно дивитися! Що з тобою? Чи ти не занедужала?

— Дядьку Томе, тітонько Хлоє, я тікаю… Мушу рятувати Гаррі. Господар продав його, — повідомила Еліза.

— Продав?! — одночасно скрикнуло подружжя, приголомлено здійнявши руки.

— Так, продав, — повторила Еліза. — Я сховалася в темній кімнатці поряд зі спальнею господарів і чула, як господар сказав місіс Шелбі, що він продав мого Гаррі і… тебе, дядьку Томе. Завтра вранці работорговець забере вас обох, а господар на певний час поїде геть із маєтку, щоб усе відбувалося без нього.

Від цих слів Том наче скам’янів. Його очі, сповнені жаху, широко вдивлялися у опівнічну темряву. Коли ж він нарешті утямив зміст почутого, то скрушно звалився на крісло і опустив голову на коліна.

— Боже милосердний, змилуйся над нами! — вигукнула тітонька Хлоя. — Це не може бути правдою. Чим же він не догодив господарю, що він його продав?..

— Він нічим не завинив, не в тому річ. Містер Шелбі не хоче продавати дядька Тома. Місіс (ви знаєте, яке у неї добре серце!) благала за нас, заступалася, але господар сказав, що справу зроблено і неможливо щось змінити. Він заборгував тому работорговцю стільки, що коли не продасть йому дядечка Тома і мого Гаррі, то йому доведеться продавати маєток і усіх негрів, а самому їхати невідомо куди з родиною. Від тієї людини інакше не відкупишся. Він зажадав саме вас. Я сама чула, як господар говорив, що у нього немає вибору — продати вас або позбавити свою сім’ю всього. Йому дуже шкода вас… А місіс — просто янгол небесний! Якби ви чули, як вона умовляла господаря вас не продавати! Я погано чиню, утікаючи, але інакше не можу. Вона сама сказала, що дорожча за всі скарби світу людська душа, а коли мого хлопчика продадуть, то невідомо, чи не згублять його душу. Це правда, правда! Може, я помиляюся, нехай простить мене Господь!

— Чоловіче, — глухо мовила тітонька Хлоя, — а ти чому сидиш і не збираєшся в дорогу? Чекаєш, що тебе повезуть туди, де моритимуть голодом і вимотають усі жили непосильною працею? Краще б я не дожила до того дня! Ще є час, біжи разом з Ліззі. З твоєю перепусткою тебе ніхто не зупинить. Уставай, я миттю зберу твої речі.

Том повільно підняв голову, обвів смутним, але спокійним поглядом свою хатинку і сказав:

— Я не поїду нікуди. Якщо Еліза так вирішила — це її вибір. Хто осудить матір за те, що вона прагне врятувати свою дитину? Але ти чула, що було сказано: якщо мене не продадуть, зведуть нанівець увесь маєток … Нехай продають, я витримаю… — судомний видих вирвався з могутніх легенів чоловіка. — Господар завжди покладався на мене. Я не дурив його, ніколи без потреби не користувався своєю перепусткою і не зважуся на це тепер. Хай продадуть краще одного мене, аніж усіх негрів пана Шелбі. Не треба звинувачувати господаря, Хлоє, він подбає про тебе і про…

Том, не договоривши, повернувся до ліжечка, де на подушках покоїлися кучеряві голови його дітей, і геть ослаб духом. Він сперся на спинку крісла і затулив обличчя руками. Болюче, хрипке ридання розривало його груди, сльози, мов величезні горошини, стікали по пальцях на підлогу. Вони були настільки ж гіркі, як могли б бути ваші, пане, що капали на домовину, де лежав би ваш первісток. Такі пекучі сльози труїли б вашу, пані, душу за вмираючою дитиною. Адже Том — жива людина, така, як і ми з вами. І мати, з голови до п’ят зодягнена у шовк та коштовності — лише жінка, серце якої стискається від нестерпного болю, коли доля завдає їй ударів.