Рафаелло Джованьйолі - Спартак

Надворі вирувала буря. Часті блискавки одна по одній опромінювали конклав похмурими спалахами, а жахливий гуркіт грому пронизував будинок. Між гуркотінням чітко чувся стукіт граду й шерех дощу, а сильний північний вітер дув з пронизливим свистом у двері, у вікна й у всі щілини.

Грекиня увійшла в кабінет, де на неї чекав Метробій. Актор зняв плащ і Евтибіда помітила, що він змок до нитки. Евтибіда гукнула рабині:

— Розпали вогонь у каміні й принеси одяг, аби наш Метробій міг перевдягтися. І подай у трикліній вечерю.

Повернувшись до Метробія, вона схопила обидві його руки й, міцно потискуючи їх, запитала:

— Ну як? Хороші новини ти привіз мені, Метробію?

— З Кум гарні, а от з дороги погані.

— Бачу, бачу, бідолашний мій Метробію. Сідай ближче до вогню. — Евтибіда підсунула ослін до каміна. — Скажи мені швидше, чи маєш ти бажані докази?

— Прекрасна Евтибідо, як тобі відомо, золото відкрило Юпітерові бронзові ворота вежі Данаї…

— Ох, облиш балачки… Невже навіть ванна, яку ти щойно прийняв, не подіяла на тебе й ти не можеш говорити коротше?..

— Я підкупив одну рабиню й через маленький отвір у дверях бачив кілька разів, як між третьою й четвертою годинами ночі Спартак заходив до кімнати Валерії.

— О боги пекла, допоможіть мені! — зойкнула Евтибіда з дикою радістю. Звернувши до Метробія перекошене обличчя з розширеними зіницями палаючих очей, тремтячими устами, наче тигриця, що жадає крові, вона запитала: — Тож, виходить, щодня… ці негідники… безчестять славне ім'я Сулли?

— Думаю, що в запалі пристрасті вони не зважають навіть на заборонні дні.

— О, для них настане заборонний день, бо їхні кляті голови я присвячую богам пекла! — урочисто вимовила Евтибіда.

Вона зібралась було йти, але раптом зупинилася й, повернувшись до Метробія, мовила:

— Перевдягнися, підкріпися в триклінії й зачекай на мене там.

«Не хотів би я вплутуватися у шпетну справу, — подумав старий комедіант, йдучи в кімнату, призначену для гостей. — Аж надто вона гарячкова… Аби не накоїла чого!»

Незабаром актор у сухому одязі увійшов у трикліній, де на нього чекала розкішна вечеря. Смачна їжа й добре фалернське змусили відчайдуха забути нещасливу подорож і відігнати передчуття близького нещастя.

Не встиг він закінчити вечерю, як у трикліній увійшла Евтибіда, бліда, але спокійна. У руках вона тримала сувій папірусу в обкладинці з пергаменту, розфарбованого сурмою. Цей сувій був перев'язаний лляною тасьмою, скріпленою по краях печаткою з воску із зображенням Венери, що виходить із піни морської.

Метробій, трохи знітився, побачивши листа:

— Чудова Евтибідо… я волів би… я хотів би знати… кому адресований цей лист…

— І ти ще запитуєш?.. Звичайно, Луцію Корнелію Суллі…

— О, клянуся маскою бога Мома, не слід квапитися, спершу обміркуймо наші рішення, дитя моє.

— Наші рішення?.. А до чого тут ти?..

— О, хай допоможе мені великий всеблагий Юпітер!.. Якщо Суллі не сподобається, що хтось втручається в його справи!.. Що, як він, замість того, аби розгніватися на дружину, виллє свою лють на нас?.. Або, що ще гірше, — а це найімовірніше, — він розгнівається на усіх?..

— А мені що до того?

— Так, але… тобто… Обережність не завадить, дитя моє. Тобі, може, й байдужний гнів Сулли, а для мене це дуже важливо…

— А кому ти потрібен?

— Мені, мені самому, прекрасна Евтибідо, улюбленице богів і людей! — гарячково мовив Метробій. — Мені! Я дуже себе люблю.

— Але я навіть імені твого не згадувала… До всього, що може статися, ти непричетний.

— Розумію… дуже добре розумію… Але, чи бачиш, дівчинко моя, я вже тридцять років близький із Суллою… Я добре знаю цього звіра… тобто… чоловіка… Попри дружбу що нас пов'язує стільки років, він цілком здатен скрутити мені в'язи, як курці, а потім накаже ушанувати мої останки пишними похоронами й битвою п'ятдесятьох гладіаторів біля мого багаття. Але, на жаль, мені самому вже не доведеться насолодитися всіма цими видовищами!

— Не бійся, не бійся, — спробувала заспокоїти Евтибіда, — нічого поганого з тобою не трапиться.

— Хай допоможуть мені боги, яких я завжди шанував!

— А поки віддай хвалу Бахусу і випий на його честь п'ятдесятилітнього фалернського. Я сама тобі наллю. — І вона ковшиком налила вина у чашу комедіанта.

За кілька хвилин почувся стрімкий тупіт коня. Він збудив синів Квіріна, вони насторожено прислухалися, а потім, солодко потягуючись під теплими ковдрами, раділи ще більше при думці, що багато нещасних зараз перебувають у полі, в дорозі, під відкритим небом і мерзнуть на холодному вітрі, що люто завиває надворі.