Рафаелло Джованьйолі - Спартак

— А джерело його збагачення, — додав Квінт Куріон, — не таке вже й бездоганне.

— Ще б пак! — підтвердив Луцій. — Звідки в нього усі ці скарби? Він скуповував за мізер майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій. Позичав гроші під величезні відсотки. Купив близько п'ятисот рабів, — серед них архітектори й муляри, — і збудував величезну кількість будинків на пустищах, землю придбав майже задарма. Там колись стояли хати плебеїв, знищені частими пожежами.

— Тепер, — перервав його Катиліна, — половина будинків у Римі належить йому.

— Хіба це справедливо? — з запалом вигукнув Бестіа. — Чи чесно це?

— Зате зручно, — з гіркою посмішкою відгукнувся Катиліна.

— Чи може це тривати й надалі? — запитав Квінт Куріон.

— Ні, не може, — пробубнів Катиліна. — І хтозна, що написано у непорушних книгах долі?

— Бажати — значить могти, — відповів Бестіа. — Чотириста тридцять три тисячі громадян із чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч людей, відповідно до останнього перепису населення Риму, животіють, у них немає землі навіть на те, щоб закопати у ній свої кістки. Та зрештою, знайдеться сміливець, котрий пояснить їм, що скарби, накопичені іншими тридцятьма тисячами громадян, придбані усіма неправдами, що багатії володіють цими скарбами не по праву! І тоді ти побачиш, Катиліно, знедолені знайдуть сили й засоби примусити мерзенних п'явок, що висмоктують кров голодного й нещасного народу, поважати їх.

— Юначе, не скаргами й безглуздими вигуками слід боротися зі злом, — серйозним тоном сказав Катиліна. — Нам треба в тиші наших будинків обміркувати широкий план і у свій час привести його у виконання. Душі наші повинні бути сильними, а діяння великими. Мовчи й чекай, Бестіа! Може, незабаром прийде день, коли ми зі страшною силою рушимо на цей прогнилий суспільний лад, у темницях якого ми стогнемо. Незважаючи на свій зовнішній блиск, він весь у тріщинах і ось-ось звалиться.

— Дивися, дивися, який веселий оратор Квінт Гортензій, — сказав Куріон, бажаючи звернути розмову в інше русло. — Мабуть, він радіє від'їзду Ціцерона: тепер у нього немає суперників на зборах Форуму.

Раптом юрба, що оточувала портик, трохи розступилася, і з'явилася Валерія, дружина Сулли, у супроводі декількох патриціїв, серед яких виділялися гладкий, низькорослий Децій Цедицій, худорлявий Ельвій Медулій, Квінт Гортензій і деякі інші. Валерія попрямувала до своєї лектики, задрапірованої пурпуровим шовком із золотою вишивкою. Лектику тримали поблизу входу в портик Катулла чотири могутніх раби-каппадокійці. Вийшовши з портика, Валерія загорнулася в широкий паллій з важкої східної тканини темно-блакитного кольору. Він сховав од жадібних поглядів палких шанувальників принади, якими так щедро наділила її природа і які, наскільки це було дозволено, Валерія виставляла напоказ усередині портика.

Вона була дуже бліда, погляд її великих широко розплющених чорних очей залишався нерухомим. Її знудьгований вигляд був дивним для жінки, що вийшла заміж місяць тому.

Легкими кивками голови й кокетливою усмішкою відповідала вона на поклони люду поблизу портика і, приховуючи під милою усмішкою позіхання, потисла руки двом чепурунам — Ельвію Медулію й Децію Цидицію. Це були дві тіні Валерії, що невідступно слідували за нею. Звичайно, вони нікому не побажали поступитися честю допомогти їй увійти в лектику Сівши в неї, Валерія засмикнула фіранки й знаком наказала рабам рушати.

Коли юрба шанувальників залишилася позаду, Валерія зітхнула з полегшенням і, поправивши вуаль, роззирнулася навсібіч, оглядаючи сумним поглядом то мокру бруківку, то дощове сіре небо.

Спартак стояв із Кріксом за юрбою патриціїв. Він побачив красуню, що піднімалася в лектику, і одразу впізнав у ній пані своєї сестри. Його охопило якесь незрозуміле хвилювання. Штовхнувши ліктем товариша, він шепнув йому на вухо:

— Подивися, адже це Валерія, дружина Сулли!

— Яка вона гарна! Клянуся священним гаєм Арелати, вона вродливіша за Венеру!

У цей момент лектика колишнього щасливого диктатора порівнялася з ними і погляд Валерії затримався на Спартакові.

Вона відчула якийсь раптовий поштовх, як від електричного струму, і вийшла із задуми, її обличчя залив легкий рум'янець, і вона спрямувала на Спартака чорні блискучі очі. Коли лектику вже пронесли повз двох смиренних гладіаторів, Валерія розсунула фіранки й, висунувши голову, ще раз подивилася на фракійця.

— Ну й ну! — крикнув Крікс, помітивши беззаперечні знаки благовоління матрони до його щасливого товариша. — Любий Спартаку, богиня Фортуна — примхлива й норовлива жінка, але ти упіймав її за косу!.. Тримай її міцно, тримай, бо вона ще надумає втекти, то нехай хоч щось залишить у твоїх руках. — Ці слова він додав, коли повернувся до Спартака й помітив, що той виглядає схвильованим.